15

Юліан детально виклав мені всю теорію, розповів про всі нюанси кожного десерта і це були справді такі речі, які я чула вперше в житті. Кожен етап кожного процесу був ідеально пояснений та показаний декілька разів. Чоловік справді був дуже гарним вчителем, навіть занадто… Бо прискіпувався до кожної найдрібнішої деталі. Цього разу його підхід був якимось іншим і я впевнена, що всі ці десерти у мене вийшли… б у будь-який інший день, але не сьогодні. Бо моя голова зараз була зайнята лише одним — дотиком Юліана до мого обличчя. Протягом всього часу я була наче в заціпенінні, все валилося з рук і працювала зі швидкістю лінивця. А коли випадково зустрічалась поглядом з Юліаном, то щоразу всередині щось ніби обривалося. Мене це бісило, я злилась і від того вся робота робилась все гірше і гірше.

— Єлизавето, це… це… що це таке? — чоловік дивився на стільницю перед собою, на якій стояли понівечені десерти. Ніби їх до цього вже хтось кинув об стіну. Або ж випадково сів…

— Я не знаю, — я роздратовано прибрала волосся з обличчя, що справді весь цей час заважало мені. Проте це була моя звична зачіска, чому я раніше не зациклювалась на цих неслухняних пасмах.

— Це ж просто безнадійно, — голос Юліана звучав якось приречено. Наче він не очікував навіть такого від мене. Кондитер покрутив декілька тарілок, намагаючись, може, знайти якийсь кращий бік бідолашних десертів, та, на жаль, вони всі були зіпсовані.

— Я казала, що сьогодні не варто проводити ніякого уроку, — бурмотіла, прибираючи за собою. Сподівалась, що Юліан не почує, проте цей супер успішний кондитер має такий же слух.

— Ну, якби я знав, що доведеться побачити оце… — він махнув у бік мого провалу, — то може й справді відпустив би тебе додому. І більше ніколи не впустив би за цей поріг. Що з тобою сталося, Єлизавето? Так, вчора теж все було не ідеально, але… не настільки жахливо. Тим більше, за складністю всі ці рецепти мало чим відрізнялися, вони просто були інакші…

— Ну бо я просто втомилася, ясно!? — огризнулась, — можна було хоча б попередити, що ти запізнишся. Перенести цей урок чи навпаки зробити його вранці. Але ж байдуже, правда? Яка різниця, що відчуваю я? У нас же є головний кондитер та начальник, а я просто пил під ногами…

Мене всю аж розривало зсередини. Неймовірно дратувало в сьогоднішньому дні все: моя втома і безсилля, Юліан і його пихатість, цей клятий урок, який витягнув з мене останні сили і в кінці кінців результат, від якого мені соромно навіть перед собою. Так, я могла просто піти додому і не піддаватися на провокацію Юліана, але хотілося врешті довести йому свою значимість. А вийшло хіба що змішати себе з багном ще сильніше. Ще й той клятий дотик, що досі не може дати мені спокою. Здається, що шкіра на моїй щоці ще досі відчуває кожну лінію його відбитків пальців і що продовжує поколювати в тому місці щоразу, коли я думаю про це. Найгірше, що могло статись тут зі мною — отака нездорова реакція на мого найбільшого конкурента… та ледь не ворога. 
Але Юліан на мої емоції нічого не відповів, навіть ніяк не зреагував. Просто черговий холодний погляд та нуль емоцій. Навіть його істинний вираз обличчя неможливо побачити за цією тонною білого гриму. І чомусь саме в цей момент цей його образ дратував мене теж неймовірно сильно.

— Чекай, тут… в тебе… — чоловік почав оглядатись, щось шукаючи, поки я стояла, як дурепа. Але насправді, в мене вже просто не було ні на що сили. Юліан підійшов ближче, тримаючи в руках паперову серветку і знову підняв свої пальці до мого обличчя. — Крем чи тісто. Ще й волосся зачепило. Тому я й кажу, що для кухні потрібна туга зачіска…

— Не треба! — я різко вихопила з його руки серветку, поки він не встиг торкнутися мене, — дякую, та я сама.

Різко розвернувшись до вітрини холодильника, справді побачила свою щоку, вимазану в кремі, за який ще зачепилось тоненьке пасмо волосся. Я істерично витирала обличчя, що воно аж почало пекти. Дивилась на себе і бачила свої очі, що вже хотіли почати плакати. Але ніколи цього не буде при ньому. Ніколи не покажу своєї слабкості перед цим зухвалим та жорстоким… мімом.

— Все нормально? — тихо спитав Юліан.

— Так, — відповіла я, не обертаючись. — Думаю, на сьогодні урок завершено. Це було… пізнавально. Добраніч.

Так само не дивлячись на нього, я просто кулею вилетіла як з кухні, так і з самої кондитерської. Ноги несли мене додому по памʼяті, бо очі застилали гарячі сльози. Я не розуміла до кінця, чому плакала, та мабуть просто всі проблеми звалились в купу і більше витримати сил не було. Вдома я просто впала на ліжко і навіть не роздягаючись, продовжувала плакати. Від цього ніби ставало легше. Не вірю, не хочу навіть думати про те, що я не вмію пекти та готувати десерти. Адже знаю, що це не так. Я пройшла кондитерську школу, як би там не було, але моя власна кондитерська працювала і мала деяких відвідувачів, які поверталися. Якби ж все було так погано, хіба вони б приходили знову? І лише Юліан вперто намагається принизити мене та довести, що я нічого не вмію. Може, його уроки неправильні? Може своє він робить так як і має бути, а мене вчить помилками… Щоб я нічого не змогла, щоб мене виганяли звідусіль. Може я просто страшенно йому не подобаюсь як людина, якась ворожість у нього до мене, тому він хоче просто таким чином знищити мене. Або ж навпаки, бачить в мені неймовірний потенціал, але не хоче отримати серйозного конкурента. Від цих думок розболілась голова і я відчувала себе страшенно безсилою. Проте вже не плакала. Але намагалась розібратися в собі. А що я відчуваю, коли думаю про Юліана? Неприязнь чи шалену ненависть? Але чому тоді той клятий дотик викликає в мені таку бурю емоцій і не всі вони погані? Чому, бляха, мені хочеться, щоб це повторилося ще раз… Врешті я здалась і просто заснула, сподіваючись, що хоча б так зможу відпочити, проте година була вже досить пізня. 
Вранці я прокинулась з важкою головою. Мабуть, сліз все ж було забагато, враховуючи, що я намагаюсь взагалі ніколи не плакати. Та на диво здавалося, що я навіть добре відпочила та виспалась. То ж сповзла з ліжка і пішла в душ, щоб хоч трохи привести себе в порядок. Та мене не покидало відчуття, що я точно забула про щось… І коли погляд зупинився на годиннику, який показував вже далеко за полудень, зрозуміла, що саме. Я кинулась до телефону, де було вже маса пропущених дзвінків від купи колег і навіть від Юліана. А будильники були мною чемно вимкнені. Як я не почула їх… Чому не прокинулась, не пішла на роботу… Я повільно опустилась на підлогу на поклала голову на коліна. Здається, ще ніколи в житті мені не доводилось почуватись такою пригніченою. Але з цього стану мене різко вивів грубий стук у двері. Він був наполегливий і жорстокий, від цього я аж підскочила. В мене не було звички боятися відчиняти двері, проте саме зараз мені було страшно навіть близько підходити до них.