14

Я перелякано дивилась на Юліана, стискаючи свою долоню, що ще досі аж горіла від удару. Він же дивився на мене просто крижаним поглядом, а на щоці кондитера виднівся слід від моєї руки. Але мене вразило те, наскільки щільною та товстою була фарба цього гриму, бо моя долоня навіть з такою силою удару не дісталась до його шкіри. Я опустила очі та почала бігати поглядом по асфальту. Хотілось провалитися крізь землю, але я насправді вже просто не могла це витерпіти. Хоч і таким чином, але мусила себе захистити.

— Я… я не хотіла… — пропищала, й далі не піднімаючи очей.

— Будемо вважати, що це заслужено, — спокійно сказав Юліан, що дуже мене здивувало. Навіть в якійсь мірі вибісило. Бо я очікувала від нього якихось емоцій, злості, роздратування… Я ж все-таки вдарила його. Та переді мною наче справлі була просто лялька. Жодних емоцій, жодного навіть мимовільного бажання розізлитися. І це все так спантеличило мене, що довелось навіть забути про причину нашого конфлікту.

— Це дійсно… я… Вибач, — я важко видихнула, — просто…

— Не вибачайся, — він не дав мені договорити. Очі Юліана на мить прискіпливо вчепились в моє обличчя, але потім чоловік просто пройшов повз, прямуючи до дверей кондитерської, — просто давай забудемо про це. Не думай.

Він зник всередині, а я залишилась стояти як вкопана, дивлячись на двері. Просто забути? Не думати? Цей чоловік кожного дня змушує мене почуватися ідіоткою різними способами і щоразу це відчувається неприємніше і неприємніше. Навіть зараз… Вважає, що я навіть не маю права вибачитися? В ту мить забулася вся моя втома, відкинулись бажання якнайшвидше прийти додому, прийняти душ та поспати. Я швидким кроком пішла до дверей, опинилась всередині кондитерської і так само різко відчинила двері кухні, де й знайшла Юліана, що вже одягнув фартух і збирався щось готувати.

— Що відбувається? — на видиху спитала я. Він лиш кинув на мене байдужий погляд.

— Ти ще тут? — чоловік підняв одну брову, — а я думав, що вже пізно. І що ти не налаштована на навчання.

— Я просто хочу отримати відповідь…

— Яку? — він перебив мене. Вкотре. В цей момент я готова була розтрощити тут все приміщення, бо цей пихатий індюк скоро доведе мене до сказу.

— Чого ти так зверхньо зі мною поводишся? Постійно принижуєш, підколюєш… вважаєш мене «недостатньою». І коли мої нерви вже здають, я бʼю тебе в обличчя, то тобі просто байдуже! Ти… та ти навіть вибачитись мені не даєш. Чому!? Бо я не достойна навіть для цього? Що відбувається у твоїй голові, Юліане?

— Тебе переповнювали емоції, — він абсолютно байдуже говорив, дістаючи потрібні йому ємності та інвентар, — ти не стрималась і дала мені ляпаса. Все нормально, я навіть не ображаюся. І не хочу, щоб ти собі забивала цим голову, думала, що я злюсь. Ні. Мені все одно. І справді, давай не будемо більше про це.

— І що? І це все? — я швидко підійшла максимально близько до Юліана, — це вся твоя відповідь? Вибач, але ти пропустив величезний шматок моїх інших питань.

— Я тобі вже мільйон разів давав на них відповідь, — кондитер втомлено прикрив очі. — І мені набридло повторювати це раз за разом, годі. Коли я побачу зміни в тобі, можливо, я теж зміню свою думку. Але зараз ти й справді в моїх очах… як ти там сказала… «недостатня». Недостатній кондитер, Єлизавето.

Мною аж затрясло. Очі відразу намокли від сліз, але я зі всіх сил намагалась не заплакати. Цього разу Юліан зачепив мене найсильніше, хоча нічого нового він не сказав. Навіть навпаки, цього разу кондитер сказав максимально мало, але чомусь це звучало найгірше. Недостатній кондитер. Справа, якою я марила ще з дитинства і вважала, що у мене чудово виходить. Мрія, на яку я витратила майже всі гроші і яка зараз стоїть зачинена. Бо я тут, поряд з людиною, про успіх якої не чув тільки глухий. І не лише в Україні, а й в деяких інших країнах. І я вважала, що все це буде максимально легко, що секрети Юліана легко опиняться в моїй кишені, а я вдало застосую їх у своїй кондитерській. Але зараз розумію, що це були лише мої рожеві окуляри, які Юліан вправно та майстерно вкотре ламає, як і мої мрії та бажання стати успішною.

— Гаразд, — я шморгнула носом і різко змінила свій настрій, — я доведу тобі. Доведу…

— Що ти… робиш? — Юліан прослідкував за мною поглядом, поки я діставала свій фартух та дуже різкими рухами одягала його на себе.

— Як що? У нас же сьогодні заплановано урок, хіба ні? Здається, ти дуже наполягав на ньому. То ж ось, я готова, — я фиркнула, складаючи руки на грудях.

— Тобто, ти хочеш мати справу з випічкою... в такому жахливому настрої? — чоловік відштовхнувся від стільниці та підійшов ближче до мене. Чомусь саме сьогодні його намальована посмішка виглядала максимально моторошно. Здається, день сьогодні якийсь… зурочений. Бо все сьогодні якесь «занадто».

— Я просто хочу навчитися, — я намагалась говорити спокійно, — перейняти досвід, зрозуміти помилки. Ти ж вважаєш мене ніякою. А я хочу довести тобі…

— В першу чергу… ти маєш доводити собі, — холодним тоном говорив Юліан, — мені байдуже, що ти вмієш чи не вмієш. Ти маєш хотіти вчитися для себе, для своєї душі. А не доводити мені щось. Хоча, ти навіть не доводиш, а… просто випендрюєшся.

— Тоді для чого це все? — я відвела погляд вбік, — нащо тобі вчити мене, якщо тобі байдуже? Просто звільни і все. Я зникну і буде все так як ти хочеш. Не розумію, для чого тоді весь цей альтруїзм.

— Повторююсь… — Юліан фиркнув роздратовано, — ти справді не підходиш мені як помічниця і в моїй кондитерській створюєш хаос, то ж тут я бачити тебе не хочу. Але я не бажаю знищити тебе як кондитера, тому намагаюсь допомогти. Може десь ти знайдеш своє місце. Просто не тут. Не зі мною. Якщо ти дійсно сама цього хочеш, а не маєш на меті просто діяти мені на нерви. Якщо тобі не потрібно все це, то просто скажи. І вже завтра тебе тут не буде. Вибач, але моя справа для мене важливіша, ніж…

— Ніж що? — я різко перебила його. Всередині аж затріпотіло все від задоволення, що цього разу зробила це я.