12

Бісквіт був неймовірно довершеним, феєричним, мені навіть на мить відняло мову, бо просто хотілося насолоджуватися цим ніжним смаком та не відволікатися ні на мить. Я навіть забула, де я і хто поряд, бо цей десерт абсолютно висмикнув мене з реальності.

— Ти замовкла, — Юліан фиркнув, — як я і думав, чудово.

— Т-тобто ти думав? — я задоволено облизала губи і дещо засмутилась, що бісквіт закічнився. На свій десерт я кинула лиш короткий погляд і зрозуміла, що його їсти мені не хочеться. Чоловік уважно спостерігав за мною і мене дратувало, що через його дурнуватий грим я не можу зрозуміти його справжніх емоцій.

— Просто коли я робив цей бісквіт, то аж серцем відчував, що він вийшов ідеальним. Здається, це найкраще моє виконання його за весь мій час роботи в кондитерці, — він самовдоволено посміхнувся, — тому я був впевнений, що ти оціниш бісквіт достойно. І замовчиш, бо я вже втомився вислуховувати твої дивні висновки.

— Справді…— я опустила погляд на решту десертів і не могла зрозуміти, що саме відчуваю в цей момент. Заздрість чи пригнічення. — Бісквіт дійсно дуже смачний. І ти… ти, як я розумію, був у цьому точно впевнений.

— Я завжди впевнений у тому, що роблю, — Юліан схрестив руки на грудях, — і це відчуття дорого мені коштувало. І я не лише про гроші.

— Так і я впевнена у собі, — я закотила очі, — я завжди вірю, що роблю найкращий десерт і що він точно вийде.

— Невже? — чоловік підняв одну брову, а потім взяв до рук тарілку вже з моїм бісквітом, — тоді пробуй і його. Покажи мені, що ти впевнена в цьому десерті. Що він твоя гордість. І якщо спробую я, то у мене теж будуть так само сильно закочуватися очі від задоволення. Як от у тебе.

— Що? — я пискнула, — у мене не закочувалися очі. Це справді було смачно, але…

— Пробуй, — Юліан не звертав уваги на мою істерику, а з холодним поглядом протягнув до мене тарілку. Я бачила свій десерт і відверто розуміла, що не хочу це їсти.

— Ні, знаєш... я вже не голодна. Тобто, стільки солодкого для мене забагато, — я відвела погляд, вдаючи, що розглядаю абсолютно порожню стіну.

— Хто б сумнівався, Єлизавето, — кондитер гучно поставив тарілку на стільницю, — адже я бачив, що це провальний бісквіт, як тільки ти почала його робити.

— Та невже!? — я різко розвернулась до нього, випадково зачепивши тарілку. Лише чудо не дозволило їй впасти на підлогу, а точніше Юліан, що майстерно впіймав її. Навіть тут цей індюк вправний і бездоганний.

— Ти перезбила яйця, хоча я сказав тобі точну кількість хвилин. Ми почали одночасно, та тобі здалося, що цього буде замало. Вирішила, що все-таки знаєш краще ніж я. Але навіть це бідолашне тісто не витримало твоєї пихи та самовпевненості і впало, навіть не намагаючись правильно піднятися.

— Яка ж це маячня! — я ледь не закричала, проте досить різко зупинила себе, адже чорт забирай, невже він бачить мене наскрізь? Я справді дещо довше збивала яйця, бо здається, завжди знала, що це потрібно робити ретельніше. 

— Тому я й не можу взяти тебе своєю помічницею, — Юліан важко видихнув, ніби я жахливо втомила його, — але мені вже шалено набридло поянювати тобі одне і те ж. Ти непробивна, Єлизавето. Думаю, на сьогодні це все.

— Чому ж не можна просто спокійно вказати на помилку, — я розлючено сказала Юліану це в спину і він різко зупинився прямо біля дверей, — пояснити і просто розповісти, як правильно. А ти тільки те й робиш, що принижуєш мене та показуєш свою зверхність наді мною. 

— А ти хіба послухаєш? — він байдуже знизив одним плечем, — спочатку варто почати з себе та зрозуміти, що ти в чомусь неправа. Бо інакше... твоя мрія так і залишиться... між моїми столиками для гостей. Хоча не думаю, що готовий терпіти тебе так довго у своєму закладі.

— Ну ти й покидьок, — я виплюнула ці слова йому в обличчя і ображено повернулась спиною. Юліан нічого не відповів, навіть двері за собою зачинив абсолютно тихо.

Мене аж трясло від злості та образи, хотілося взяти всі ці тарілки та розбити об стіну. Має мене за ніщо! Зараз я мабуть найбільше вже шкодувала, що вигадала все це. Каще б зосередилась на своїй кондитерській і можливо за цей час вже б зуміла привести її до бажаного успіху. Але тим часом я витрачаю свій час на цього довбня, який мабуть насолоджується тим, що показує який він крутий та впевнений кондитер, а я на його фоні — ніхто. Ще якийсь час я вирішила пробути на кухні, щоб остаточно заспокоїтися та не наговорити Юліану ще більше якоїсь гидоти. Коли опинилась в коридорі, то прислухалась. Всюди було якось надто тихо, наче я залишилась тут абсолютно сама. Це мене трохи злякало, бо я взагалі не мала бажання провести тут цілу ніч. Коли я підійшла до своєї шафки, щоб забрати речі, то почула кроки за спиною і дещо напружилась.

— Ти ще тут? — тихо спитав Юліан, але я не хотіла навіть дивитися на нього.

— Не турбуйся... я вже йду. І проводжати мене більше не треба. З тобою це ще страшніше, ніж самій.

— Я й не збирався, — він фиркнув, — у мене тут ще є купа роботи.

— Ти колись загнешся від перевтоми, — я закотила очі та все-таки повернулась до нього. Чоловік стояв переді мною тільки в сорочці, без свого піджака. Його волосся було розтріпане, а сама сорочка дещо пом'ята, наче він спав. Хоча за такий час хіба це можливо? Я ще раз оглянула його з голови до ніг, а потім повернулась до своїх речей. Бо можу не стриматися і просто вдарити його.

— Дякую, ти так турбуєшся за мене, — Юліан засміявся, — а я ж вже вирішив, що я покидьок і не заслуговую на твоє добро.

— І не сподівайся, — я примружила очі, — тобі ніколи не дістанеться моє добро.

— Як же я це переживу, — Юліан говорив з насмішкою, а в мені знову прокидалась хвиля розлюченості. Та втома була сильнішою і вже на перепалки у мене не було сили.

— Знаєш... яка іронія долі, — я задумалась і знову підняла погляд на кодитера, — свій найкращий бісквіт ти зобив зі мною. Чи... точніше, для мене.

Юліан стояв, мовчки дивлячись мені в очі. Я теж не відривала свого погляду від нього, давлячи всередині бажання плюнути йому в обличчя. Його очі були повні зверхньості і самозакоханості, а біла маска тільки підсилювала цей вигляд. Крива намальована посмішка наче навмисно знущалась та насміхалась з моєї нікчемності.