9

Я вирішила не втрачати такої можливості, як приватні уроки від Юліана, то ж ці два дні намагалась працювати якнайкраще, навіть не звертаючи уваги на свій дещо пригнічений стан. Хоча насправді ця його пропозиція здавалась мені трохи принизливою. Він поводиться зі мною, наче з недостойною чи навіть гірше. Хоча насправді я повністю рівна йому, можливо і краща. Так, у мене немає такого гучного імені, як у Юліана Ковтуна, моя кондитерська зараз практично посміховисько, але я хоча б не поводжуся, як пуп землі та намагаюсь зі всіма поладнати, не показуючи своє невдоволення. То ж цього дня всі мої думки були зайняті лише Юліаном, а точніше його вдаваним альтруїзмом, тому більшість дій я виконувала автоматично. Так само як і посмішка на моєму обличчі була швидше опцією, ввімкненою функцію, а не щирістю. Так само я навіть практично забула за батьків і те, як сильно пригніченою почувала себе. Бо зараз я була просто роздратована через Юліана і його дурнуваті висловлювання. Та все це було всередині. Зовні я була ледь не ідеальним працівником, тільки б він ні за що не зачепився і я змогла отримати ті уроки від нього. То ж наступного дня моя робота була ще якіснішою та впевненішою, хоч і на це йшло багато мого ресурсу. Вже ближче до вечора я ледве переставляла ноги, а очі невблаганно злипалися. Та лише звістка про те, що Юліан чекає на мене в своєму кабінеті, оживила мене, наче крижана вода. Я швидко витерла руки об фартух і обережно зайшла всередину.

— Сідай, — скомандував Юліан і мені захотілось кинути в нього чимось важким. Та зрештою втома таки наздогнала знову, тому я чемно сіла навпроти нього.

— Тобі треба тренувати собак, а не пекти тістечка, — звісно ж, я не могла промовчати.

— Ти зараз хочеш все зіпсувати? — не знаю, яку емоцію він зараз використав, бо щільний білий грим був наче яскравішим, ніж зазвичай. Гострі чорні ромби на очах та протягнута чорна посмішка робили його вигляд хижим, наче переді мною якийсь небезпечний звір.

— Зіпсувати що? — я схрестила руки та закинула ногу на ногу, — наші неймовірно теплі стосунки?

— Ти занадто зухвала, Єлизавето, — кондитер відкинувся на спинку свого крісла, — і тільки за це мені хочеться викинути тебе звідси за шкірку. 

— Я ж кажу, — я фиркнула, — тобі потрібна собака. Тільки з нею ти точно можеш розмовляти в такому командному тоні. 

— Ти молодець, — він проігнорував мої слова та продовжив говорити своє, — все-таки послухала мене і відпрацювала ці два дні так як і повинна була. Чесно, не очікував. Думав, буде якийсь черговий протест…

— Хіба ж я могла? — я посміхнулась кутиком губ, — втратити шанс отримати такі корисні уроки від самого Юліана Ковтуна. Треба бути повною ідіоткою.

— Треба? — чоловік махнув бровами і я чудово зрозуміла, що він має на увазі. Та тут вже вирішила промовчати, бо втома посилювалась, а ще ж бути на тому уроці невідомо скільки часу. 

— Ну то що? — я плеснула долонями по колінах, — коли ми будемо вчитися? Чи ти може вже передумав?

— Прямо зараз, — Юліан знизив плечима, — не хвилюйся, я дотримаю свого слова.

— Чудово, — я різко підвелась та пішла до дверей, та прямо перед ними зупинилась, бо не чула, щоб він теж йшов за мною. То ж я повільно розвернулась і побачила, що кондитер і далі розслаблено сидить на своєму кріслі. — Щось не так?

— А куди це ти зібралась? Не на кухню часом?

— Ну це логічно, — я розвела руками, — а де ж ще можна навчатися?

— Це каже людина, що переплутала ванільний цукор та лимонну кислоту, — з камʼяним обличчям сказав Юліан. Хоча, воно у нього швидше схоже на порцелянове. — Тому перший наш урок — лише теорія. Я дам тобі найголовніше та найпотрібніше. Ти вивчиш це і завтра я буду тебе питати. Якщо все буде добре, тоді ми підемо на кухню. Якщо ж ні… у тебе залишиться ще одна спроба. Провалиш і її — більше навчання не буде, а ти так і залишишся… офіціанткою. Напевно. 

— Але ж… але… — у мене практично відняло мову, — але ж завтра я працюю. Коли я встигну все це вивчити?

— Вивчити? — Юліан підвівся, гучно відсунувши стілець, та підійшов трохи ближче до мене, — а чому ти маєш щось вчити? У тебе ж диплом з відзнакою, Єлизавето. Ти повинна все це й так знати. Від мене буде лиш дружнє нагадування, хіба ні?

— Сумніваюся, що ми коли-небудь будемо друзями… — я пробурмотіла собі під ніс, але була впевнена, що він все це почув.

Далі розмови вже не було. Юліан повернувся за свій стіл та кивком вказав мені сісти. Я до останнього опиралась, бо мене страшенно бісило те, як він поводиться. Командує, вдає великого начальника. Але час йшов і я розуміла, що це гірше лише для мене. Тому все-таки сіла за стіл навпроти Юліана, який любʼязно простягнув мені невеликий блокнот та ручку. На бежевій обкладинці була акуратно виведена чорним чорнилом емблема кондитерської. І це сто відсотків було зроблено вручну. Але як же гарно… Я задивилась на всі ті завитки, та голос чоловіка різко повернув мене до реальності. І почалась довга нудна лекція, яку я мабуть запамʼятаю надовго. Юліан розповідав про все те, що я вже неодноразово чула як і в школі кондитерів, так і на деяких інших курсах. Дещо я для себе відкривала сама, аналізуючи якісь відео чи читаючи рецепти. Та його подача була інакшою. Він говорив зі мною, ніби з дитиною, яку намагається навчити завʼязувати шнурівки. Швидко, але надто детально. В деяких моментах я майже засинала, але все-таки старанно записувала інформацію, яку дійсно чула від нього вперше. І я точно не знаю, скільки минуло часу, проте в сусідньому будинку, який було видно з вікна, майже не залишилось ввімкненого світла у вікнах.

— Вже пізно, — сказав Юліан, коли зачиняв двері кондитерської, — давай я відвезу тебе додому.

— Не треба, — я сховала руки в кишені светра. Як для літа, цей вечір був надто холодний, — я живу тут недалеко. Пішки пройдуся.

— Пішки? Сама в такій годині? — його біле обличчя дуже виділялося на фоні темряви. І я зловила себе на думці, що мені це не здається дивним. Тобто, з першої ж миті, коли побачила його вживу, його грим міма для мене ніби… звичайна річ? Але й саме зараз в мені аж загорілась цікавість, чому Юліан так себе ховає за шарами фарби.