7

Минуло декілька днів з того моменту, як я отримала «покарання» за те, що влізла на кухню до Юліана. Звісно, це було не дуже приємно, та я вирішила трохи зупинитися зі своїми амбіціями. Краще зробити крок назад, а потім три вперед, ніж вилетіти з цієї роботи, так нічого і не дізнавшись. Весь той час я чемно виконувала свою роль офіціантки і навіть отримувала непогані чайові. З Юліаном за ці дні ми практично не пересікалися, але я бачила здається трьох людей, що приходило до нього на співбесіду. Та все-таки помічника кондитера за цей час так і не знайшли. Я звісно ж тішила себе цим, отже я точно маю ще шанс проявити себе. І саме цим я займаюся кожного вечора після роботи, адже тоді на кухні я не потратила час дарма. Я сфотографувала рецепт того тарту і вже вкотре намагаюся зробити ідентичний вдома. Але знову і знову виходить щось геть іншакше ніж те, що робить Юліан Ковтун. І весь час в моїй голові думки про мою маленьку кондитерську. Про те, що вона заслуговує на успіх та на відданих відвідувачів. І я заслуговую на здійснення своєї мрії. 
То ж сьогодні черговий вечір, коли я намагаюся відтворити той клятий рецепт. Змінила купу борошна, купу начинок та навіть девайсів, але все одно все виходить не так. Я розлючено кинула тісто на стільницю і через це на мене впала хмарка борошна і я стала схожа на сніговика. Мій стан вже був близький до істерики, а з кімнати почувся телефонний дзвінок. Звісно ж я знала, хто це. Бо ніхто інший не може мені телефонувати.

— Привіт, донечко, — на екрані зʼявились такі рідні обличчя мами і тата.

— Привіт, — я спробувала стерти борошно з обличчя, бо вигляд у мене був жахливий.

— Що з тобою? Виглядаєш жахливо, — співчутливо спитала мама.

— Та я просто…

— Як там твоя кондитерська? — не чекаючи, відразу спитав тато. Він постійно це робив, адже йому було важливо, куди я витрачаю його гроші. А я постійно брехала. Як і буду робити зараз.

— Все чудово, — я видавила з себе посмішку, — он, бачте, навіть змушена вдома дещо випікати, щоб на завтра вже все було готове. Бо під час роботи деколи просто не встигаю.

— Справді? — досить радісно спитала мама, — це дуже класно. Може краще найняти собі помічника? Так буде легше…

— Та ні, — я швидко перебила її, — я поки справляюся. Так що все гаразд.

— Але ти щось перестала вести сторінку кондитерської в соцмережі, — продовжував шукати підводні камені тато, — якщо такий успіх, це треба показувати.

— Я просто не маю часу, — я знизила плечима, — краще якісно обслуговувати тих людей, які вже приходять по факту. А не намагатися заманити якихось гіпотетичних відвідувачів, — я говорила так, наче це все дійсно про мене та мої справи. Але на жаль, перед очима стояла лише кондитерська Юліана та його успіх.

— Ми дуже щасливі, що у тебе все виходить, — доброта мами завжди була моєю найбільшою підтримкою, але різкість батька зазвичай постійно все псувала.

— А у вас як справи? — я спробувала перевести тему.

Ще якийсь час ми просто говорили про різне і я всіляко намагалась відводити теми від моєї кондитеоської. А коли розмова закінчилась і батьки попрощались, я різко відкинула телефон вбік та опустила голову на долоні, сховавши обличчя. Черговий день, коли я згадала про свою нікчемність та те, що я просто невдаха. Ніколи не дозволяю собі плакати, але зараз очі жахливо запекли і наповнились слізьми. Та все ж я не дала їм потекти по щоках, вони так і застигли пеленою на очах. Я мушу взяти себе в руки. Повинна налаштуватися та таки добитися того, щоб Юліан взяв мене до себе. Інакше я більше не зможу брехати батькам, вони дізнаються про те, що я просто витратила їхні гроші в нікуди. А найголовніше, мушу довести собі, що я можу бути успішною. Я вмію робити десерти і обовʼязково перевершу навіть Ковтуна. 
Цієї ночі я майже не спала, бо постійно боролась з навʼязливими думками про те, що варто кинути все. То ж на роботу я ледь не запізнилась. Настрій був жахливий, тому працювала я через силу. Ні з ким крім відвідувачів практично не розмовляла, монотонно віддаючи замовлення та прибираючи столики. Сьогодні був жахливо не мій день і потрібен був час, щоб зібрати себе докупи. Таке часто трапляється після розмови з батьками. Тому коли я несла черговий піднос з брудним посудом, то настільки поринула в самобичування, що не помітила перешкоди у вигляді широкої міцної фігури. Зіштовхнувшись з Юліаном, я не втримала рівновагу і декілька тарілок гучно впали ра підлогу, розлетівшись на купу шматків.

— Чорт-чорт-чорт! — пробурчала я собі під ніс, намагаючись приховати підступаючу істерику.

— Все нормально, Єлизавето, — спокійним голосом сказав кондитер, — не ти перша, не ти остання.

— На, — я впихнула йому в руки піднос та схилилась, щоб зібрати всі великі уламки, — звісно, посуд часто бʼється. Але ж тут помилку зробила я. І винна також я. А містер ідеальність не пропустить нагоди, щоб не покарати мене вкотре. Що ж, я готова. До всього!

Я гучно кинула ті уламки на піднос, врешті піднявши очі на Юліана. Сьогодні його грим був… ще більш цікавим. Знову біле обличчя, на одному оці чорне серце. А під іншим боком багато маленьких сердечок. Я навіть задумалась, чи малює він все це сам, чи у нього є трафарети. То ж цей сьогоднішній його вигляд був навіть милим. Але в секунді я відразу ж повернулась до розбитих тарілок і прикусила щоку, готуючись до того, що він буде мені казати.

— Звісно, я не сперечаюся, що ти… міс проблема, — він посміхнувся і білий грим на його губах дещо потріскав, — але зараз за що мені тебе карати? Тим більше, це я тут став, знаючи, що сюди ходять з підносами. Отже…

— Отже ви визнаєте, що тут помилилися ви? — я спитала це без жодної емоції.

— Саме так, — він кивнув, ніби остаточно переконуючи мене, — і не хвилюйся, ти не маєш платити за посуд. У мене таке не практикується.

— Я вже була готова віддати всю зарплату, тільки б не слухати ваші нотації, — я вхопилась за піднос та хотіла забрати його, але міцні руки Юліана продовжували його тримати, від чого по інерції я похитнулась і підняла погляд до його очей.