6

— Це такий жарт? — я намагалась вловити хоч щось, якусь підказку чи чи його міміку, щоб зрозуміти правдивість його слів. Але щільна біла маска приховувала навіть яскраві емоції.

— А я схожий на жартівника? Сумніваюся, — Юліан врешті відпустив мене і я якнайдалі відійшла від нього.

— Я не буду тут прибирати, — я намагалась всіляко захистити себе, — хіба я наймалась в прибиральниці?

— Ти і в кондитери тут не наймалась, але бачу, що для тебе це нічого не означає, — він провів пальцем по металевій стільниці, ніби натякаючи, що її варто протерти. Звісно ж, натякаючи мені.

— Я вже зрозуміла свою помилку, гаразд, — я підняла обидві руки, показуючи, що здаюсь, — тому зараз йду виконувати свою роботу і більше не заходитиму на вашу кухню. 

Розвернувшись, я вже попрямувала до дверей, але не встигла навіть до них торкнутися, як переді мною зʼявилася ця гора з гівняним характером. Він повністю перекрив мені вихід, а його обличчя хижо посміхалося.  Навіть якщо це робив не він, а його дурнуватий грим. Скільки я не шукала за ці дні інформації в інтернеті, чому в Юліана Ковтуна таки образ, та жодної відповіді для себе я не знайшла. Ніби це просто якась страшенна нерозкрита таємниця. Мене бісило, що я не маю повного контролю над ситуацією, але виходу не було ніякого. Лише терпіти.

— Ти нікуди звідси не підеш, — спокійно сказав чоловік, але в його тоні відчувалася влада. І я несвідомо почала думати, що маю підкорятися. — Хотіла працювати тут? Вирішила робити справи за моєю спиною? Ось, тепер у тебе будуть втілені всі твої бажання, Єлизавето.

— Я не хочу, щоб ви звертались до мене на «ти», — ображено пробурчала.

— Знімай білий фартух, — Юліан проігнорував мої слова, — тобі він зараз не знадобиться. Там в комірчині є все необхідне. Ти побачиш. Я зараз повернуся. І не намагайся нашкодити мені ще більше, — він швидко вийшов геть, гримнувши дверима. Від цього утворився потік повітря, який неприємно вдарив мені в обличчя.

Я була зла, ні, я була у люті. В шаленій люті, що мені хотілося все тут рознести до біса та забратися геть з гордо піднятою головою. Але минуло десь дві хвилини і довелось заспокоюватись. Я не можу просто здатися на початку шляху. Адже вже тут, вже знаю, де Юліан тримає частину своїх рецептів. Хоч і поки що він ненавидить мене, та є шанс почати спілкуватися з ним ближче і отже підібратися до більш важливих деталей ведення кондитерської та взагалі його успішного бізнесу. Не можу просто взяти і піти, поки моя бідолашна кондитерська стоїть зачинена, порожня та тиха. Я мушу довести справу до кінця, мені потрібно втілити мрію всього життя в реальність. То ж хай там як, але через силу треба приборкати свою гордість та зухвалість. Ну хоча б деколи, щоб цей Юліан просто не виліз на голову, а точно знав, з ким має справу. 
Коли він повернувся, то нічого не сказав. Навіть не глянув на мене. А просто почав працювати. Я стояла в кутку і просто спостерігала за всім, намагаючись запамʼятати найважливіше. Та Юліан взагалі не зронив за весь час жодного слова. Коли потрібно було прибрати, кондитер просто зупинявся та непорушно стояв, поки я не зроблю все що треба. І це мене шалено бісило. Наче я якась йому прислуга, з якою й розмовляти не треба. Спочатку він зробив багато заготовок для видачі, потім почав готуватися до майстер-класів, після цього знову робив десерти для замовлень, а потім знову готував усе для навчання людей. І на якусь мить я просто заворожилась тим, як він легко, проте чітко та впевнено перемикався між процесами. Також зрозуміла, чому в цій кухні така стерильна чистота, бо Юліан практично не створював безладу. У нього все було настільки грамотно і гарно організовано, що доводилось лише витирати невеликі сліди крему чи декілька крупинок борошна. Нічого зайвого, жодних різких та метушливих рухів, але ідеальний та вишуканий результат. А потім я згадувала себе і те, який армагедон зазвичай залишала після невеликої порції десертів. А тут ледь не масове виробництво і все так ідеально… Мене охопила шалена заздрість. Я навіть стисла пальці в кулак, бо настільки сильно мені хотілося вміти те ж саме. Робити все так ідеально, як він. Але замість того, щоб вчитися, я стою зі шваброю в руках та чекаю, коли його величність накаже мені прибрати за ним. 
Коли Юліан пішов на майстер-клас, він не дозволив мені залишитися самій в кухні. То ж звісно не виштовхав мене, але доволі неприємно попросив вийти. Це були його перші та мабуть єдині слова за весь час, що чоловік працював. Кухню він зачинив на ключ та зник в сусідньому залі. Я ж залишилась стояти як дурепа під дверима, адже не знала, чи варто мені вертатися до роботи офіціанткою.

— Що ти такого наробила, що він змусив тебе прибирати кухню? — почулося за моєю спиною і я здригнулась від неочікуваності. Це був один з барист, хлопець, якого я найчастіше бачу за кавомашиною.

— Я… та нічого такого, — я спробувала натягнути посмішку, — а що, це у вас свого роду таке покарання?

— Що? Ні, — серйозно сказав він, — Юліан Романович нікого взагалі не впускає на кухню. А тут щоб прибирати… ти мала або дуже йому сподобатись, або страшенно розізлити його.

— Повір… це точно не перше, — я повільно повернула голову і покосилась в бік штори, за якою зник Юліан. Хотілося пересвідчитись, що він точно не стоїть за моєю спиною.

— Ти не зважай, він дуже класний начальник. Може трохи суворий, але ніхто ніколи не скаржився. І якщо хтось і звільнявся, то чисто мав якісь свої обставини і ніколи через роботу тут чи через Юліана Романовича.

— Справді? — я видала смішок, — бо мені здається він таким, що може просто розчавити. І тобі буде вже на все байдуже, тільки б пошвидше забратися звідси геть.

— Ем… я не думаю, що це саме так, — хлопець знизив плечима.

— Ні, справді, — я зацікавилась цією розмовою, — ти так вихваляєш його, чому? Мені справді цікаво дізнатися про… нашого начальника трохи більше, особливо від тих, хто тут давніше. Бо поки що він не складає приємного враження. Його дивний стиль і така перебільшена суворість. Ти не знаєш, чому він такий?