4

Металеві двері дещо гучно вдарились об стіну, бо я не розрахувала сили. Стало трохи соромно, бо цей звук точно рознісся по всьому залу. Але я не подавала виду і поводилась так, ніби нічого не сталося. Увірвалась я до невеликого приміщення, завбільшки як кухня в будинку батьків. Власне, це і була кухня. Святая святих Юліана Ковтуна. Та коли я трохи зорієнтувалась, то це місце мені більше нагадувало операційну. Максимальна стерильність та педантична чистота. Мабуть, навіть перфекціоніст би збожеволів від цього порядку. Я навіть трохи розгубилась, але все ж наважилась зайти всередину. Тут справді не було багато місця і в ідеалі працювати можуть лише двоє. Так, саме я повинна бути тут другим кондитером. Мене знову охопила лють, але потім прийшло усвідомлення, що тут немає Юліана. Але я точно бачила, що він заходив саме сюди.

— Що за… що ви тут забули!? — його тон був лютим і зʼявився чоловік ніби зі стіни.

— Я… я… — не знала, що говорити від несподіванки, — я хочу поговорити з вами.

— Нема про що, — він сіпнув головою і пройшов повз мене, несучи в руках декілька форм для випічки. Він вже не був у своєму костюмі, а в білому кітелі. На голові в чоловіка була завʼязана чорна бандана і це змусило мене єхидно посміхнутися. А чому ж не бежева?

— Є. Досі є про що. Адже ви обдурили мене, Юліане. В мене є досвід і всі вміння для того, щоб допомагати вам, проте наскільки це…

— По-перше, — він різко розвернувся до мене і його біле обличчя здавалося порцеляновим, — для вас я Юліан Романович, запамʼятайте. Ми з вами не друзі, ви працюєте тут. На мене. По-друге… — його очі бігали по моєму обличчю, наче він намагався про щось згадати.

— Єлизавета. Мене звати Єлизавета, — я пробурчала.

— Так, вибачте, — він прочистив горло, — Єлизавето, я вам вже все сказав. Ви не можете тут працювати зі мною. Випічка потребує тиші, зосередженості та обережності. Деколи над нею навіть дихати не варто. А ваша самовпевненість та деяка… зухвалість просто неприйнятна. В першу чергу для мене, а потім для того, що я створюю. То ж, будьте ласкаві, йдіть займатеся своєю роботою. Бо інакше і цього не буде. Не знаю, для чого ви сюди прийшли. Набиратися досвіду чи скандалити. Але такої нахабної поведінки до себе та моєї справи я не терпітиму.

— Але ж ви могли мені все це сказати вчора, правда ж? — я склала руки на грудях, — і не обманювати. Я ж бігла сюди з передчуттям того, що буду працювати поряд з самим Юліаном Ковтуном. А ви мене… ніби викинули подалі.

— Що ще я незрозуміло пояснив? — він зробив крок вперед і практично навис наді мною. Його очі були в тіні і здавалися максимально темними та лихими. А цей чорний робм ніби чорна діра. Діра, що висмоктує всі позитивні емоції, бо після цієї розмови мене ледь не трясло від роздратованості.

— Я просто хочу справедливості, — гордо закинувши голову, наважилась дивитись Юліану прямо в очі, — бо про вас я була кращої думки.

— Справді, — Ковтун легенько посміхнувся, що дещо здивувало мене, — ну тоді зараз будете думати про мене ще гірше. Хлопці!

Голосно сказав Юліан, від чого я легенько здригнулась. Спочатку мені було незрозуміло, яких хлопців він кличе і для чого. Та вже за хвилину всередині зʼявились два з офіціантів, які були сьогодні на зміні. Це було двоє достатньо кремезних хлопців, які взагалі незрозуміло, чому стали офіціантами.

— Що відбувається? — я підняла одну брову.

— Заберіть звідси цю божевільну, — Юліан кивнув на мене, — і нехай нормально виконує свою роботу. Якщо у вас будуть якісь зауваження до неї, то просто виставіть за двері.

— Не чіпайте мене, — я різко виставила руку вперед, щоб до мене ніхто не торкнувся, — гаразд-гаразд, я йду звідси. Не треба… таких кардинальних дій. Я все зрозуміла.

Юліан нічого не відповідав, тільки проводжав мене таким принизливим поглядом, наче я була не достойна навіть стояти поряд. Хлопці зрештою не чіпали мене і взагалі пішли займатися своїми справами. Я вирішила погодитися на всі умови цього надутого індюка, щоб не вилетіти звідси. Бо думаю, що вдруге мені так не пощастить, а втратити доступ до секретів Ковтуна я не могла. То ж натягнула привітну посмішку та пішла працювати. Мені було легко звикнути до роботи, адже у моїй кондитерській я теж обслуговувала людей. Але звісно ж, тут обіг людей був у сто разів більший, то вже до кінця дня я була шалено втомлена. Одним оком намагалась зазирати у зал, де Юліан проводив майстер-класи, але це було всього на секунду, бо людей було просто шалено багато. Під кінець робочого дня ми всі залишились прибирати. Начальника довго не було видно, а потім я взагалі почула, що він вже пішов додому. Не зрозуміло, як встиг, адже я весь час моніторила двері кухні та його кабінету. Мабуть все ж на щось відволікалась. Я поспішала додому, бо хотілось просто впасти на ліжко і заснути. Було незвично працювати в такому шаленому темпі, та саме цього я і прагну для своєї кондитерської. В роті досі був присмак еклерів, які ми їли після майстер-класу. Навіть учні Юліана роблять неймовірно смачні речі. Насправді, у мене ці дурні еклери виходять значно гірше. 
Вранці я прокинулась дуже важко, але зауважила, що зробила це на годину раніше, ніж був наставлений будильник. І це змусило мене вигадати дещо божевільне, але дуже потрібне для майбутнього. То ж я швидко зібралась і пішла на свою поки що тимчасову роботу.

— Привіт, — привіталась я з дівчатами-баристами.

— Ти щось рано, — відповіла одна з них, — офіціанти приходять пізніше.

— Та я… здається, загубила вчора тут сережку. То ж хочу пошукати, поки нікого нема.

Вони лиш кивнули та продовжили готуватися до нового робочого дня. Я ж тим часом перевдягнулась і почала вдавати, що шукаю сережку. Натомість, повільно підібралась до дверей кухні і повільно натиснувши на ручку, полегшено видихнула, бо вони були відчинені. Опинившись знову у цій стерильній чистоті, я тихо зачинила двері. Вчора було купа людей і майстер-клас, але тут знову було так чисто, ніби вже тиждень тільки те й роблять, що прибирають. А не готують щось, особливо з борошном та шоколадом. Я обережно пройшла далі і побачила двері, що були ніби сховані у стіні. За ними була невелика кімната-холодильник, де була ідентична стерильність та порядок. Мій погляд зачепився за заготовки, які чемно чекали, мабуть, на сьогоднішній день. На одному зі стікерів було написано «тісто для тартів». І в мені загорівся дикий азарт. Я мушу довести цьому індюку, що не гірша за нього. Що він не має права зі мною розмовляти так, як він це робить. І що точно гідна створювати десерти разом з ним, якщо не краще за нього. То ж я швидко дістала всі потрібні мені інгрідієнти та інвентар з комірчини, з якої вчора вийшов Юліан. І вже була готова взятися за роботу, поки не помітила в кутку невеликий стелаж зі шухлядками. Як я і подумала, там були всі картки з рецептами, техніками та ще купою інформації. Я швидко обнишпорила ідеально поскладані рецепти та знайшла потрібний. Доведу цьому гівнюку, що нічого особливого в його десертах немає і ніхто навіть не зрозуміє, що це не його робота. Бо вона буде ідентична. Навіть ще краща. І він ще подякує мені за те, що я зʼявилась тут і таки погодилась допомагати такому божевільному впертому віслюку.