2

Я обурено вийшла надвір, оглядаючись назад в кондитерську. Але Юліана вже ніде видно не було. Я йшла повз ту купу людей і всі вони задоволено говорили, щось типу того, що так мені і треба, справедливість є і що я мушу бути в самому кінці черги. Я не звертала увагу на всю цю балаканину і чемно зайняла собі місце в кінці черги. Не знаю, чого я хотіла і на що сподівалася, але так просто звідси не піду. Коли моя роздратованість трохи стихла, я почала роздивлятися будівлю. Приємний бежевий колір стін, аж занадто приємний. Ідеально чисті вікна, яскраві, але не дратуючі око квіти в вазонах. І над масивними дверима вивіска «Ковтун». Вона написана прописними буквами з великими завитками і з мінімальною підсвіткою. І це виглядає просто шалено гарно. Я теж пробувала робити свою вивіску прописом, але у мене чомусь вона вийшла взагалі нечитабельна, губилась на фоні стін. Хоча моя кондитерська в новому будинку, а тут, можна сказати, вже давно наче історична будівля. Черга навпроти мене повільно, проте впевнено скорочувалась і я вже була за крок до того, щоб знову опинитись всередині. Навіть не зауважила, як за своїми складними роздумами, я стояла вже практично біля дверей.

— Добрий день. Яким буде ваше замовлення? — вирвала мене з внутрішніх дорікань самій собі дівчина. На ній була уніформа бежевого кольору з ідеально білим фартухом. Я мимоволі скривилась, бо мене вже встигла допекти вся ця ідеальність.

— Вибачте, а я… можу ще подумати? Глянути на вітрині? — я намагалась здаватися ввічливою.

— Так, звісно, — вона кивнула, — але тоді ви пропустите свою чергу тут, на видачі і вам доведеться очікувати місця за столиком всередині. Так буде зручно?

— Звичайно, — я ще ширше посміхнулась, що аж заболіли щоки і впевнено пішла вперед.

За час, поки я стояла в тій дурній черзі, асортимент на вітринах змінився. Тепер тут були ще більш різноманітні десерти в ідеальних розрізах, випічка та солодощі. Якби це було можливо, то у мене б пара з вух пішла від роздратованості. За якою одразу ж йшов відчай… Бо я теж хочу такого успіху для своєї справи.

— Вибачте, — я звернулась до офіціантки, що якраз проходила повз, — а коли буде сьогоднішній майстер-клас?

— А ви зареєстровувались на нього? — абсолютно спокійно сказала вона.

— Ем… ні, — я дещо розгубилась.

— У нас дуже великий наплив бажаючих з різнем рівнем знань, то ж Юліан Романович вирішив розділити всіх на групи по можливостях. Ось там на вулиці є стійка зі всією інформацією, можете переглянути.

Офіціантка швидко зникла, а я повернула голову туди, де мала бути ця гіпотетична стійка. Її заступало купа людей і в мене взагалі не було бажання туди пхатися. Тим більше, як я вчора ввечері була тут, ніякої інформації ніхто не виставляв. Для чого забирати ту кляту стійку? Як я зараз крізь весь той натовп повинна дістатися до важливого для мене. Ще й записуватися… Я була розлючена, пригнічена і взагалі хотілося просто зараз піти геть. Але звільнилось місце за столиком і мене покликали. Перед очима одразу зʼявилось меню, але настрою вибирати щось вже не було. То ж я просто рандомно тикнула пальцем на будь-який десерт. І до нього замовила капучино. Хоча я його не люблю, не знаю, що мною керувало. Десерт принесли практично одразу і я навіть здивувалась, адже на вітрині його не було. І знову ці ідеальні лінії, що проглядалися навіть в такому хаотичному десерті. Бісить. Я довго колупалась в начинці, намагаючись зрозуміти всі тонкощі. І коли все ж спробувала його, не збрешу, що отримала гастрономічне задоволення.

— Вам все смакує? — поруч зʼявився головний винуватець мого жахливого настрою, — сподіваюсь, що все в порядку.

— Ні, — я хитро скривилась і чекала на його реакцію, але біле обличчя залишалось незворушним.

— Справді? Щось не сподобалось? — голос Юліана звучав наче десь всередині мене, викликаючи вібрації. До біса це все!

— Так. Цей десерт, він… занадто солодкий. Занадто, — брехала я.

— Він не може бути занадто солодкий, — криво намальована чорна брова піднялась догори, — це лимонний тарт. Я особисто робив його.

— Ну, значить, ви щось недопрацювали, — я показово витерла губи серветкою. А до капучино навіть не торкнулась.

 Особиста присутність Юліана Ковтуна змушувала мене нервувати, так ще й бути поряд з його вишукании смачнючим десертом та брехати, що він ніякий. В ту мить мені здалося, що вся ця затія була абсолютно недоречною та дурною і хотілося якнайшвидше втекти з-під пильних сірих очей. Він так дивився на мене, наче й справді хотів дістатися до моєї наглої брехні.

— Я можу запропонувати вам щось інше? Можливо, у вас є якісь особливі вподобання чи побажання? 

— Ні, дякую, — я заперечила, — все, що я хотіла для себе дізнатися, знайшла у цьому тарті. І як ви вже чули мою відповідь, то…

— Просто мій заклад завжди має зробити клієнта задоволении, — Юліан практично перебив мене, — і всі ці роки мені ще ніхто не казав, що мій десерт занадто солодкий.

— О, то я зачепила ваше еґо? — я посміхнулась, — порушила вашу життєву рівновагу?

— Ви прийшли сюди навмисно поскандалити? — голос чоловіка ставав роздратованим, — вам приносить це задоволення?

— Ні, — я підвелась зі стільця і стала навпроти Юліна. Зріст не дозволяв дивитися йому прямо в очі, то ж я гордо закинула голову догори, — я прийшла сюди, щоб спробувати десерт. Який мені не сподобався. То ж… робіть висновки самі.

Я кинула на столик купюри, які враховували чайові, адже офіціант обслуговував мене гарно. І випрямивши спину, я гордо пішла геть, але всередині все було аж натягнуто від напруги. Коли я вийшла з кондитерської, то полегшено видихнула. Люди на мене вже не звертали ніякої уваги, всім було байдуже. Вони лише хотіли потрапити в це шикарне місце і спробувати вишукані солодощі. І справді, той тарт був надзвичайно смачним. Лимони просто розчинялися в роті, як солодка вата. В той час, коли в моїх тартах вони були такими, як є. Ще якийсь час я слідкувала за чергою, поки не зауважила, що звільнилось достатньо місця біля стійки з інформацією. То ж я швидко пішла туди, поки був такий шанс.