1

— І це знову провальний день. Знову, — я протираю вітрину, за якою стоять мої ідельно спечені круасани і тарталетки. Протираю її вже вдесяте за сьогодні, хоча вона жодного разу не була брудною.

— Вибачте, Лізо… — невпевнено звертається до мене моя помічниця, — я вже можу йти?

— До кінця робочого дня ще дві години, — я дивлюся на неї у відображенні вітрини, а потім важко видихаю та підводжуся, — але так, ти вже можеш йти. Думаю, що нічого за той час не зміниться.

— Дякую, — вона легенько посміхається, — а завтра на котру?

— Я тобі подзвоню вранці, — розглядаю серветку, наче вперше її бачу, — гарного тобі вечора.

Намагаюсь тепло посміхнутися і спостерігаю, як дівчира випурхнула на вулицю. А як тільки вона зникає з поля мого зору, я повільно підходжу до найближчого столика і опускаюсь на стілець. Ще один день моєї порожньої кондитерської. Ще один день, коли я переконалась у своїй нікчемності і в тому, що напевно, батьки таки були праві — це погана ідея. Сьогодні відвідувачів не було жодного. Лише один чоловік, що сплутав мою кондитерську з перукарнею, яка знаходиться поряд. Я сумно глянула на вітрину і вже почала уявляти, як несу всю цю випічку знову додому. А я ще нічого не зробила зі вчорашньою. Сусіди вже тактовно відмовляються від неї, друзів у мене немає, а для батьків мій бізнес чудово процвітає, поки вони закордоном і надсилають мені гроші. Які я вже всі практично витратила, а на прибуток так і не вийшла. То ж як жити далі, я взагалі не уявляю.

— Ти нікчема, Лізо, — говорю сама до себе і опускаю голову на руки, ховаючи обличчя в долонях, — яка ж ти нікчема.

Годину я так і просиділа, гіпнотизуючи двері та уявляла, що от-от сюди залетить натовп людей. І що всі будуть у захваті від мого інтерʼєру та здібностей до випічки. Та це були лише мої повітряні замки. Потім я вирішила, що сидіти тут ще годину буде просто прокляттям, то ж почала збиратися додому. Коли наостанок протирала стійку, випадково скинула пульт від телевізора. Він впав на підлогу і через те увімкнув екран, де показався один з місцевих телеканалів. Я не вимикала, бо вирішила, що хоча б це розбавить мою самотність, поки все тут закінчу. Але коли звідти почулося надто багато знайомих слів для мене, я зацікавилась і навіть знову сіла назад на стілець.

— Сьогодні ми знову завітали до неймовірного місця у нашому маленькому місті, — говорила корепондентка, — але сюди зʼїжджаються, мабуть, люди з усієї України.

— Ну звісно, — я фиркнула, адже камера навелась на одну з найпопулярніших кондитерських, яка була всього лиш через вулицю від моєї.

— Ми вже дуже давно хотіли зробити репортаж про це місце, але засновник і, власне, головний кондитер цієї кондитерської постійно був зайнятий, — кореспондетка засміялася. — Та сьогодні нам нарешті вдалося його впіймати. Отже, Юліане Ковтуне, добрий вечір.

— Вітаю, — в кадрі зʼявився чоловік. Він був у класичному чорному костюмі, проте… на його обличчі була наче біла маска. Від побаченого я тихо пирснула сміхом.

— Нам дуже приємно нарешті познайомитись з вами особисто і надзвичайно раді, що ви запросили нас до себе.

— Так, на медійне життя у мене взагалі не вистачає часу, — заговорив Юліан Ковтун приємним, трохи низьким голосом, — але саме зараз у нас проходить тиждень майстер-класів для всіх бажаючих, то ж я маю надію, що ваш сюжет приведе до нас більше охочих.

— У вас неймовірний зовнішній вигляд. Грим міма. Як ми знаємо, вони не розмовляють, а ви мабуть вирішили порушити це правило?

— Я просто ховаю обличчя з власних причин. Мені так комфортно працювати. А от голос та руки — мої головні інструменти. Я навчаю та показую, то ж мушу дещо відійти від стандартів мистецтва пантоміми.

Я спостерігала за цією виставою, бо інакше назвати просто не можу те, що я бачила. Про Ковтуна не знає в нашому місті лише лінивий. Хоча свою популярність він уже давно отримав і далеко за межами. До його кондитерської вишикуються черги, як у Парижі до їхніх відомих творців кондитерки. Проте сам Юліан Ковтун показується дуже рідко, то ж я про нього лише чула. І багато. Але зараз я бачу, що мабуть у нього не всі вдома, якщо він так дивно себе поводить. Хоча його геній заслуговує на повагу. І на заздрість.

— Завтра у нас буде урок по начинках для еклерів, — знову звучав голос Юліана, — як і класичні, так і мої авторські. То ж запрошую всіх бажаючих.

— Чи багато людей вже встигло відвідати ваш майстер-клас у перший день?

— Так. Ну, ми точно не рахували, але близько тисячі…

Я різко вхопила пульт і вимкнула телевізор, бо далі слухати все це мені було просто боляче. Близько тисячі людей і це тільки його навчання… У мене за весь час, можливо, навіть не було двісті відвідувачів. Мене так розізлив цей репортаж, що я просто взяла свою сумку і пішла додому. Не закінчила прибирання, не поправила стільчики. А байдуже! Завтра й так це буде нікому не треба. Розлючено тупаючи вулицею, навіть не помітила, як ноги завели мене саме до тієї кондитерської. На моє здивування, вона була вже зачинена і поряд жодної людини. Мабуть, той сюжет був повтором або записом. Я кинула ображений погляд на ті двері і пішла додому. Хоча б рідна квартира була поряд. 
Вночі я крутилась в різні сторони і ніяк не могла заснути. В голові були лише думки про мою дорогу кондитерську і про те, що я нездара. Але ж в школі кондитерів я була найкращою. Маю диплом з відзнакою. Чому ж все відбувається саме так… До ранку сну так і не було. Так само не було і сили піднятися з ліжка. Та все ж я змусила себе, бо до своєї мети варто йти через усе. Але чистячи зуби, я вигадала для себе геніальну ідею. То ж подзвонила помічниці і сказала, що сьогодні в неї вихідний. А я тим часом швидко зібралась і мало не побігла, проте не в кондитерську, а на сусідню вулицю. І сьогодні людей там було просто неймовірно багато. Спочатку я зупинилась, оцінюючи ситуацію, а потім повільно, але впевнено почала пробиватися крізь цей натовп. В спину мені кричали різні неприємні слова, бо виявляється тут була якась черга і всі на щось сподівалися. Але мені було байдуже, бо я просто хотіла зайти всередину. Там було декілька столиків, за якими сиділи люди, а також віконечко для видачі замовлень. Тільки от мені було все одно, який тут інтерʼєр, атмосфера чи співробітники. В першу чергу мій погляд припав до вітрин з випічкою. І саме зараз я усвідомила, чому все це відбувається. Бо переді мною в рядок стояли ідеально рівні бісквіти, ніби намальовані десерти у скляних баночках, витончені макарони від класичних до авторських. Здається, я навіть відкрила рота, поки дійшла до кінця вітрин. І всередині в мене ще більше запалав вогонь заздрощів. Бо ж хіба я не можу так само? В мене є такі ж вміння, то в чому ж справа? Я розчаровано видихнула і захотіла піти геть, але моментально врізалась у високу і масивну фігуру.