Глава 31

Мене до останнього не покидала надія, що ранкове тренування з синхронного в суботу скасують, а лід віддадуть хокеїстам, бо в них же гра, але нічого подібного не сталося. О десятій ранку ми з дівчатками, позіхаючи так, ніби не спали весь останній тиждень, приповзли до льоду, з якого ще не встигли піти хлопці. Жаров, зібравши їх навколо себе, давав останні настанови, а після його завершальних слів почувся звичний стукіт ключок. Я щиро обожнювала цей момент: повага, вдячність, підтримка — стільки всього було в цьому звуці.

Коли ти одиначка в фігурному катанні, важко відчути себе частиною чогось більшого. Все своє життя в найвідповідальніші моменти я виходжу на лід одна. Тренер, хореографи, батько завжди залишаються по іншу сторону. І перемога, і поразка — все залежить тільки від мене.

Хлопці пішли, нагадавши, що чекають нас ввечері і без їх головних фанаток їм перемоги не бачити, а ми знехотя почали розминку.

— Я ось ніби нормально катаюсь, — фиркнула Ліля після чергового невдалого елемента, — але коли ми виїжджаємо на лід вп'ятьох, відчуваю себе ведмедем в цирку, якого намагаються посадити на велосипед. Зібралися майстри спорту, які два тижні в кружечок з'їхатися не можуть одночасно! — це був крик душі, над яким всі щиро посміялися. Я вже давно розуміла, що робити з нас синхроністок — тільки час втрачати, але шоу — є шоу. І деякий час тому кожна з нас побачила в цьому можливість для розвитку. Хоча я вже готова була попросити батька розірвати контракт і виплатити штраф, аби повернутися до звичного життя. Три місяці важкої, майже щоденної праці заради трихвилинного виступу. я точно знала, що Ірина Володимирівна відправила мене сюди заради Жарової, але навіщо це пекло іншим, я зовсім не розуміла.

— Зустрічаємося о пів на сьому? — уточнила я перед тим, як попрощатися з дівчатками, і всі, як одна, кивнули. На Лізу я намагалася не дивитися, ігнорувати її після всього, що вона мені наговорила, було приємно. Проскакувала думка відкликати її запрошення, але ворогів потрібно тримати близько, тому нехай приходить разом з усіма. Більше, ніж на порожні слова, у дівчини все одно не вистачить сміливості.

Біля Льодового мене вже чекала Оленка, яка приїхала раніше, щоб допомогти підготуватися до вечірки. Я і не думала, що мені знадобитися чиясь допомога, поки вона сама не запропонувала.

— Ми з Єгором купили деякі продукти, — я показала дівчині на цілий пакет фруктів і пляшки з напоями, що сиротливо нудилися на підлозі під вікном, — а так, збираюся замовити піцу і суші... Навіть не знаю, що може знадобитися ще.

Олена похитавши головою, накидала цілий список страв і знову потягла мене в магазин. Я ледь не розридалася, дізнавшись, що мені потрібно вдруге за цей тиждень ставати до плити. Але в тому, що хокеїсти після гри будуть справжньою зграєю голодних вовків, дівчина стовідсотково мала рацію, тому сперечатися я не стала. Віддавши їй повноваження шеф-кухаря, одразу після нашої вилазки слухняно сіла чистити картоплю і нарізати салати.

— Ти не так вже й безнадійна, як говорила! — сміялась вона, пританцьовуючи під пісню, що грала на тлі. Я захотіла ляпнути щось у відповідь і, звісно ніж зіскочив з цибулини, боляче різонувши мене по пальцю. На стіл впала перша крапля крові. Не придумала нічого кращого, ніж засунути палець в рот і чекати, що все само мине — нічого схожого на ліки в моїй квартирі ще не водилося.

— Наврочила! — фиркнула я на подружку, яка бовкнула зайвого під руку. В очах защипало від цибулі, тож я остаточно засмутилася, дозволяючи собі поплакати. — Більше ніколи не покличу нікого до себе в гості, якщо потрібно буде стільки готувати! Кожен має робити те, що в нього добре виходить!

— Поняття не мала, що ти — такий скиглій! — староста розчаровано похитала головою, але мені не соромно, бо кухня — це не моя стихія. — Ми майже закінчили! Єгор після такої вечері тебе точно не забуде...

— Він і сам чудово готує, навіщо йому я… — розуміла, що здивувати його все одно не вийде, але увагу привернули інші слова. — Ти вважає, що він може мене забути?

— Я не це мала на увазі, — вона різко спробувала змінити тему, але я наполягла на відповіді. — Звісно, не забуде, унього ж не хвороба Альцгеймера. Просто він поїде на інший континен, а це те ж саме, що розпочати нове життя...

"В якому для мене немає місця", — оптимістично підказав внутрішній голос, змусивши всі органи всередині стиснутися.

— Вибач, що заговорила про це, — дівчина підійшла ближче та поклала руку мені на плече, щоб виказати підтримку, але я ніяк не могла відкинути важку думку. — Я не хотіла тебе засмутити, але це життя. Хоча Інтернет же ніхто не відміняв врешті-решт — може у вас все вийде.

— Вийде що? Стосунки на відстані? — я усміхнулася, похитавши головою. — В мене й нормальних ніколи не було, а тут спробуй спілкуватися з людиною з різницею в часі у сім годин. До того ж графік тренувань. Навряд чи ми зможемо таке витримати… Та й не хочу я страждати від цього. Обираю жити сьогоднішнім днем!

***

Третій тайм добігав кінця. Рахунок команд зрівнявся, і жодна з них не поступалася — ні гості, ні господарі стадіону не бажали йти з нічиєю. Оленка, яка сиділа праворуч від мене, міцно вчепилася в рукав моєї куртки і не відпускала протягом останніх тринадцяти з половиною хвилин. У повній впевненості, що на моєму зап'ясті залишиться великий, яскравий синець після такої хватки, я підтисла губи, але промовчала.

Не зважаючи на те, що на гру одягла найтепліші речі зі свого гардеробу — зуби цокотіли, як заведені. Хоча може, це не від холоду, а від нервів? Збрешу, якщо скажу, що стала завзятим хокейним фанатом, але коли на майданчику ті, з ким бачишся та спілкуєшся майже кожного дня — машинально починаєш несамовито вболівати за команду.