Глава 7

Через погане самопочуття на наступний день, я ледь змогла піднятися з ліжка. Збиралася замовити сніданок в номер, але в горлі ніби ком застряг, раз у раз підбивало на нудоту. Видимих причин на це не було, і я насилу здогадалася, чому моє тіло трусить, а ноги відмовляються йти. В останній раз я відчувала себе подібним чином, коли здавала перший випускний іспит в школі. Стрес так вплинув на організм, що він відмовлявся функціонувати, відмовлявся йти на страту, якою мені здавався тест з української мови. Тоді я вважала, що настав вирішальний день мого життя, і ось через майже два роки - ще один. Сьогодні або ніколи. Плану Б у мене немає, тому варіант тільки один - добитися свого за всяку ціну.

Сходила в душ, зібралася на швидку руку, похапала найнеобхідніші речі, щоб при першій же можливості чкурнути на тренування, і вийшла. Крім звичного чохла з ковзанами, я стискала пальцями телефон, який сьогодні планувала не випускати з рук, поки не отримаю дзвінок з Льодового. Гаджет завібрував від вхідного повідомлення: "День Х". Або Аліна вирішила мене підбадьорити чином, або припустила, що я можу забути, що сьогодні оголосять п'ятірку - як би там не було, я коротко посміхнулась, прочитавши.

Сидіти в університеті в очікуванні результатів відбору в команду було нестерпно важко - за розкладом у мене сьогодні три пари, які починалися з пів на дев'яту ранку. Бєляєв на першій так і не з'явився - ранкове тренування мінімум години дві, не рахуючи часу на перевдягання і дорогу. Мені це було знайомо.

Його подружка подивилась в мою сторону лише одного разу, коли я увійшла в аудиторію, і то презирливо - на цьому навіть наше невербальне спілкування перервалося. Цьому я була рада: однозначно, взаємний ігнор - на краще. Перекинувшись до початку пари кількома словами з Оленою, кучерявою дівчинкою, яка зацікавилася мною вчора, я продовжила протягом всього часу занять витріщатися на телефон. Думала, якщо буду його гіпнотизувати, то ось-ось задзвонить.

Перед останньою парою нашу групу примусово відправили на лекцію з сучасної онлайн-освіти з запрошеним американським спікером. Так невчасно! Відмовитися - виявилося взагалі не варіант, але я хоча б спробувала. Зважити на становище і зрозуміти, що навчання - останнє, про що я можу зараз думати, ніхто не збирався. Навіть те, куди сьогодні пропав Бєляєв цікавило мене на кілька відсотків більше, ніж пари. Хлопець не з’явився взагалі, хоча поприходили навіть ті, кого не було на заняттях протягом дня. Або для нього правила не писані, може не відвідувати обов’язкові заходи?

З незадоволеним виразом обличчя я зайшла в величезну аудиторію, де повинна була захоплююче провести наступні кілька годин, але ще гірше стало, коли я зрозуміла, що нам відвели місця на другому ряду - вислизнути непомітно ніяк. Куратор, на вигляд хоч і була божою кульбабкою, але ясно дала зрозуміти, що сьогодні у нас прав немає, одні обов'язки. Я зітхнула і попленталася займати місце.

Ледве спікер почав доповідь, як мій телефон завібрував від вхідного виклика. Нарешті! Я схопила його, і здивовано подивилася на екран, не розуміючи, що відбувається - дзвінок був від Аліни ще й з відео. Я не мала жодної гадки, навіщо знадобилася дівчині, але вирішила, що просто так вона зв'язуватися зі мною не буде - не з тих вона людей, які телефонують дізнатися, як справи. Явно щось серйозне. Схопила навушники і пірнула під парту, не звертаючи уваги на криві погляди інших студентів.

- Де тебе носить, чорт забирай? - Бондаренко залишила обмін люб'язностями на потім, переходячи одразу до суті. - Жарова рве і метає, що ти слухавку не береш! Сказала, що, якщо не з'явишся протягом півгодини, то замінить тебе! Швидко їдь в Льодовий!

Те, що мене охопила паніка - не сказати нічого. У житті так не нервувала, і ранкове нездужання поруч не стояло. Пощастило, що не розгубила всі мізки, і вибила собі місце на самому краю, залишаючи хоч найменший шанс втекти раніше, і, по можливості, не потрапити в поле зору куратора. Наживати ворогів серед викладачів на новому місці не хотілося, мені тут ще два з половиною роки вчитися.

- Мені пора, потім все поясню! - шепнула кучерявій, що сиділа поруч, акуратно, практично непомітно сповзла під парту, і, опустившись на коліна, попрямувала до виходу. Відчувала себе максимально безглуздо, розуміла, які розмови підуть по факультету, адже на лекції зібралася не тільки наша група, але було плювати. Добре, хоч я не бачила нічого, крім підлоги, чужих ніг в різношерстному взутті і заповітних дверей у протилежній стіні - погляди оточуючих і так пропалювали мою спину, але дивитися в чиїсь очі зараз було б максимально незручно. Практично біля самого виходу я була змушена зупинитися - переді мною хтось стояв, заважаючи рухатися далі. Чоловічі білі кросівки з галочкою уздовж змусили мене на секунду заплющити очі - абсолютно дурна ситуація. Я підняла голову, щоб натякнути, що мене потрібно пропустити і завмерла - на мене з висоти свого зросту дивився Бєляєв. Тільки зараз я помітила, що він, зайшовши в аудиторію, примудрився щільно закрити за собою двері, до яких я пробиралася в поспіху. Вирішила встати на ноги, щоб швидше подолати лічені метри до свободи, але чоловіча долоня лягла на мою потилицю, не даючи піднятися. Я тільки й змогла, що відкрити рот, не в силах підібрати слова від обурення. Якого біса?

- Бєляєв, чого стоїш, швидше проходь! - недалеко почувся суворий шепіт Марини Олегівни, і моє серце зупинилося, моє серце завмерло.

- Одну хвилину! - не розгубився хлопець, відкриваючи двері навстіж, і підштовхуючи мене ногою під п'яту точку, ніби я футбольний м'яч якийсь. - Рюкзак забув!