Глава 2

Пари пролетіли для мене майже непомітно. По інерції разом з іншими я кожні півтори години змінювала аудиторії, але матеріал та слова викладачів пройшли повз. Я так глибокого занурилася в роздуми, що не набрала жодного балу за відповіді на семінарі. Якось було не до управління персоналом. Ще й реферат з економіки підприємств забула на столі, вилітаючи з дому, як очманіла. Змарнувала навчальний день через безглузді наміри батька, який сам не розуміє, що йому треба.

На тренування прийшла спокійна, як удав, але емоційно випотрошена – переживати за щось не залишилось ніяких сил. Після годинного тренування в тренажерному залі, хотілось відкатати програму та піти на злочин – ні, батьку сьогодні нічого не загрожувало - а ось бажанню з’їсти якийсь «джанк фуд», типу чіпсів зі сметаною та зеленню, я протистояти не могла.

- В мене для тебе новина! – запальні блискавки в очах мого тренеру я сприйняла без особливого ентузіазму –  вистачило вже новин на початку дня. – Ти хоч послухай! - образилася молода жінка, коли я ніяк не реагуючи на почуті слова, сперлася ногою на бортик і почала тягнути поздовжній шпагат.

- Гарна хоч? – я сумно стиснула губи, з поваги обернувшись до Ірини Володимирівни. За дванадцять років вона навчила мене не виносити на лід нічого особистого. Одягнув ковзани - залиш всі емоції позаду. Це було одне з небагатьох правил, якого я дотримувалася до самозабуття.

- Послухай сперш, а там сама вирішиш! – вона потисла плечима та зиркнула на мене суворо. - У сбірну тебе кличуть!

- Що? – я не повірила почутому. Дихання прискорилося, серце мимо волі закалатало в грудях, але логіки ніякої у цьому я не бачила. – Чому зараз? Що за нісенітниця? Мене ще не бачили на міських у цьому році, та й до чемпіонату далеко… Зазвичай, після нього усе вирішується.

- Знаю! – погоджуючись, кивнула жінка. – Але це особливий випадок!

- І що ж сталося? – фиркнула я недовірливо, продовжуючи болісно тягнути ногу й шипіти від цього відчуття.

- Зупинись! – вона легенько ляснула долонею по моєму стегну. – Порвешся ще! Як я тебе буду в столицю здавати?!

Я дзвінко розсміялась й слухняно опустила ногу.

- Ходім, покажу заявку, що прислали… Сама зрозумієш! – дивлячись у потилицю худорлявій брюнетці, я йшла слідом до тренерської. – Усе одно – папірець тепер твій! Роби, як знаєш!

- Ні за що в житті! Це жахливо! – я обурилася, прочитав запрошення у жіночу команду з синхронного катання. – Це навіть не олімпійська дисципліна! Взагалі ніщо! Витрачати на це час? Звільніть! Я в парі ніколи не каталася, а тут п’ять дівчат…

- Злякалася, мала? - Ірина ледве не пирснула від сміху, утримавшись на останній секунді, щоб не образити мене, але в мить посерйознішала. – А те що з усієї країни в п’ятірку вибрали саме тебе, не лестить? І що тренером буде відома Жарова, дворазова чемпіонка Олімпіади? Навіть, якщо після виступу ти автоматом не потрапиш в юнацьку збірну, подумай, який це прорив для твого розвитку… Включай мізки, красуня! Все, закінчили, мерщій на лід! Мені твій батько не за балачки платить!

- Ну до майстра спорту міжнародного класу якось дотягла ж, - пробурчала я собі під ніс, насупившись, але жінка почула.

- А за третє місце на чемпіонаті Європи не соромно? Ось зараз катайся і думай, скільки зусиль ти доклала, щоб потім стояти словацький гімн слухати… - мотивувати Ірина вміла, знала, що зі мною потрібно жорстко, щоб не розслаблялася, особливо на «підкатках», коли ми залишалися один на один. Але якщо порівнювати з іншими, то ця жінка просто ангел у плоті. Кожного разу ображаючись на неї, я згадувала розповідь дівчинки, яку тренер змушувала витирати калюжі на льоду власним тілом в покарання за падіння на стрибках, і хотілося летіти до Ірини. – Вперед на розкатку! Хочу бачити лише твої блискучі п’яти!

- Не кажи батьку про синхронне! – перевдягнувшись, я тихенько зазирнула в тренерську, де Ірина сиділа за письмовим столом, заповнюючи документи.

- В тебе щось сталося? – про нашу родинну війну жінка звичайно була в курсі, але для мого блага та дійсності укладеного договору про цю обізнаність не розголошувала. Взагалі, дуже важко приховувати щось від людини, з якою проводиш по декілька годин на день шість днів на тиждень упродовж дванадцяти років - тільки вона знала мене справжню.

- Чергова дурість! – я міцно стиснула зуби, згадуючи приємну бесіду за сніданком. – Тож поки я нічого не вирішила, не хочу давати йому ніякої інформації. Скільки в мене є часу на роздуми?

- Декілька днів, - брюнетка закусила нижню губу, стурбовано помітивши, як різко змінився мій настрій. - Після міських треба бути на базі, наступного ранку перше тренування з Жаровою…

- Тоді в середу я скажу, - кивнула я, даючи собі півтора дні на роздуми.

- Усе, завтра лід о сьомій ранку, - нагадала Ірина Володимирівна на прощання, - а після обіду хореографія, не смій запізнюватися! Плавності рухів тобі сильно не вистачає!

- Окей! Пам'ятаю, я все пам'ятаю! Про словацький гімн також… - я вийшла голосно насвистуючи мелодію, що причепилася до пам’яті, як реп'ях до кудлатої собаки. За спиною роздався тихий жіночій регіт - мої губи задоволено розпливлися у посмішці