Без підтримки батькових грошей я почувалася досить невпевнено, але гордість штовхала вперед, неначе сильний порив вітру, що дмухає у спину та допомагає зробити наступний крок. Якщо у нас і було з батьком щось спільне, то це неймовірна впертість, через яку ладнати один з одним не виходило з самого малечку. Ще до початкової школи я чітко дала зрозуміти батькам, що ніяких бальних танців в моєму житті не буде, але вони вирішили не прислухатися до моїх слів, точніше батько наполіг, щоб я продовжувала. Тому на третє заняття я ніби ненароком стукнула партнера так, що він розридався від болю, а ще впродовж години у нього текла кров з носа. Звичайно, після цього з малолітньою бунтаркою ніхто зв'язуватися не хотів, і батько під натиском матері відступив від ідеї фікс зробити з мене танцівницю.
Після її смерті за декілька років у нас з ним поступово вималювалися чіткі правила спільного життя, не порушуючи які, ми могли існувати разом без загрози для чийогось здоров’я. Психічного, певна річ. Яким би розлюченим він був, але підняти руку на доньку, тобто мене, не наважувався, хоча вибішувала я його часом знатно. Сама розуміла, де перегинаю, але зупинитися не могла, продовжуючи за інерцією діяти, як самозакоханий, істеричний недоліток. Стримували лише спогади про матір, яка мене виховувала абсолютно по-іншому, тому я відступала, припиняючи військові дії після першого акту. Правда, в більшості випадків наслідків вистачало, щоб батько впадав в лють від моєї нестерпної поведінки на декілька днів, придумуючи нові й нові покарання. Так, я лишалася всього: кишенькових грошей, прогулянок, телевізора та смартфона, поїздок з класом за кордон, подарунків на свята. Обурена його жорстокістю, кожного разу я гучно гримала дверима, запиралася у кімнаті та ридала, уткнувшись червоним носом в подушку.
Батько виявився винахідливим в силу досвіду в управлінській діяльності і знайшов вихід, який влаштував нас обох. Класі в сьомому ми підписали контракт, згідно з яким в мої обов'язки входило вчитися на відмінно, не пропускати додаткові заняття з репетитором англійської і не ганьбити батька своїми витівками перед партнерами по бізнесу та друзями на заходах, де ми могли перетнутися. З іншого боку скасовувалися всі безглузді покарання, заборонялося втручатися в те, яким чином я розпоряджаюся вільним часом, і беззаперечно виділялися кошти на мої бажання. З останнім пунктом ніяких суперечок у нас не виникало, грошей батько ніколи не шкодував. Надалі, коли я почала усвідомлено витрачати кошти, з'явилася робоча схема: веду себе відповідно, прикидаючись зразковою дитиною, і щомісячна сума на особисті витрати пропорційно зростає.
Залишалося тільки одне: про наш договір ніхто не повинен дізнатися. Для всіх оточуючих ми щаслива і любляча сім'я з двох чоловік, яку втрата дружини і матері тільки згуртувала. Те, що ми не могли і п'яти хвилин всидіти за одним столом, спокійно розмовляючи, не виносилося за межі будинку. Тому я навіть не могла поскаржитися подругам на те, який мій тато деспот і тиран і як самотньо я відчуваю себе всі ці роки, хоча й подруг в мене не було. Для усіх він здавався втіленням ідеального батька, що дозволяє мені абсолютно все – навіть гучні вечірки у нашому величезному приватному будинку.
Сьогоднішній ранок розпочався геть погано - ми з'явилися на кухні одночасно. Таке траплялося вкрай рідко: у дні, коли в мене було ранкове тренування, я залишала будинок значно раніше, ніж батько прокидався, в усі інші дні він йшов раніше мого підйому. Однак, якщо в його графіку раптово щось змінювалося, я намагалася поступитися йому і поверталася до себе в кімнату, щоб дочекатися, коли він відчалить на роботу. Краще трохи запізнитися, ніж зіпсувати настрій нашими ранковими суперечками до кінця дня. Цього разу я так сильно поспішала, що вирішила порушити власне правило.
Пройшла повз чоловіка, який сидів за столом з новим випуском Harvard Business Review в одній руці і чайною ложкою в інший. Усміхнулася, дивлячись на нього. Мало хто оформлює передплату періодичних видань в друкованому вигляді - йому ж кожного місяця кур'єр привозив додому стопку журналів по бізнесу. Батько снідав вівсянкою з фруктами, від тарілки якої я б теж не відмовилася, але часу катастрофічно не вистачало.
- Доброго ранку! – байдуже кинула я, заглядаючи в холодильник, який ломився від кількості їжі.
Побутом в нашому будинку, скільки я себе пам'ятаю, керувала тітка Зіна. Кремезна жінка з короткою чоловічою стрижкою нагадувала Фрекен Бок, але від цієї відомої приборкувачки собак, Карлсонів та Малюків їй, на щастя, дісталася тільки схожа зовнішність. Вона не була грубою та владною, до мого непослуху ставилася терпимо, а те, що у неї не було своїх дітей і їй все життя доводилося виховувати чужих - нітрохи не зіпсувало її характер. Зіна об'єднувала в собі ролі домоправительки і головної кухарки, а для дрібних доручень у неї були помічники на півставки - садівник, який возився з шикарним газоном і маминими клумбами, покоївка для прибирання та прання, штатний водій, щоб з'їздити за покупками. Папа не економив на нашому комфорті та й віддану співробітницю намагався розвантажувати по мірі можливості. Вік в неї вже не той! Єдине, що вона нікому не дозволяла робити - готувати замість неї. Але сім'я у нас була не вередлива, щоденної турботи ми не потребували, та й дома нас майже не бувало – тож Зіна приходила тричі на тиждень.
Наразі я шукала тільки питний йогурт, який могла вкинути в себе по дорозі – таксі вже під'їжджало.
- Що читаєш? – спитала, щоб пітримати бесіду й уникнути незручної тиші. Останні два дні ми з батьком бачилися лише перед сном: я поверталася після тренувань надто пізно, а він дотримувався режиму.
#2718 в Любовні романи
#1313 в Сучасний любовний роман
#290 в Молодіжна проза
Відредаговано: 25.05.2020