З Богом

Петро Семенович чекав, коли за ним прийдуть. Скоріше б все закінчилося.

«Як це — годувати черв’яків м’ясом із власного тіла? Краще, щоб  спалили,— вовтузилася думка. — Шістдесят років промайнули непомітно, чому ж останні хвилини рухаються повільно, немов хтось навмисно їх розтягує?»

Незабаром помре — все і закінчиться. От якби вкололи щось таке, щоб заснути та не прокинутися.  Мрія, а не смерть. Чому він не має права це вирішувати? Нікому не потрібна ця операція. Лише  подовження страждань.

Насправді він не проти пожити, але думка про те, що він невиліковно хворий, позбавила спокою. Навіть перемоги футбольної команди не тішили. Ні книжки, ні риболовля, ні гра в шахи з друзями у дворі — ніщо не в змозі змінити вирок.

Цікаво, що б подумав Епікур у таку мить? Колись давно Петро Семенович прочитав правила життя відомого філософа. Вони виявилися неймовірно простими. Не бійся божого, бо боги існують, натомість у справи людей не втручаються. Смерть неминуча, та коли вона є, нас уже нема. Щастя можна досягти, якщо робити кроки в його бік. Усе, що  лякає, можна пережити.

Петро Семенович  і не думав про смерть, доки вона не підібралася впритул. Не те щоб смерть страшила, просто порушились два звичні положення: щастя перестало бути досяжним, хворобу він не переживе. А стільки всього хотілося ще зробити. Найприкріше: справжня любов прийшла лише зараз, немов знущання.

Минулого року колишні сусіди продали квартиру й переїхали. Деякий час ніхто не з’являвся. А два місяці тому заїхала Ніна Василівна. Така звичайнісінька, немолода, однак і нестара, повненька жіночка.  ЇЇ син із дружиною залишилися  в трикімнатній «сталінці»  в центрі міста, де Ніна Василівна прожила  все своє життя. Та вона була рада переїзду, бо не ладнала з невісткою. Жартувала, що її відправили на заслання за погану поведінку. Перевезли та й забули. За два місяці вона встигла загубити ключі, зламати дверцята шафи, ніжку ліжка, а також забити злив у раковині.

— У мене є сіточка, я стежу, щоб нічого не потрапляло.... Як таке могло трапитися? — скаржилася вона Петру Семеновичу.

Коли вони вперше зустрілися, Ніна Василівна стояла під дверима, набираючи номер сина. Така безпорадна й нещасна. Той не брав слухавку. Петро  переліз через балкон. Двері в кімнату, за щасливим збігом обставин або з необережність господині, не були замкнені. Ніна Василівна  щиро захопилася мужністю сусіда.

— Господи,  ви — мій рятівник.  Чим я можу віддячити?

— Ну, це лише другий поверх, — відказував Петро.

Однак від пропозиції чашечки чаю з домашнім тортом із полуницею не зміг відмовитися. Того вечора вони базікали до півночі. Ніна Василівна розповідала, а Петро у відповідь кивав. З’ясувалося, що вона молодша за нього на п'ять років. Десять років тому  розлучилася.

— Двадцять років шлюбу перекреслила  молода красуня, а можливо, і не красуня, і не молода, — розповідала Ніна Василівна. — Я ніколи її не бачила. Колишній про неї нічого не говорить.  Питати не хочу.  Він з’являється  лише на день народження сина. Завжди один. Я  вибачила йому. Ревнивою ніколи не була, хоч чомусь і планувала постаріти разом.

Вона задумалася, немов шукала відповідь, чому планувала постаріти разом, а потім продовжила:

— Побут убив наше кохання. Я не серджусь. Зовсім, — вона говорила тихим рівним голосом. — Та й кому така тітка, як я, може сподобатися? Нехай хоч один із нас буде щасливий.

Петро Семенович почав заперечувати, що вона — ніяка не тітка.

— Не кажіть мені нічого, — перебила його Ніна Василівна. — Я не сліпа… Була тоненька, гарненька, а тепер така, яка є. До того ж поряд зі мною весь час щось прикре стається, діти не витримали.

Ніна Василівна закінчила політехнікум, потім працювала на радіозаводі. Під час розпаду СРСР довелося перекваліфікуватися на бухгалтера, змиритися з нелюбою професією. Кілька років тому подруга запропонувала продавати квитки в касі театру. Ніна Василівна погодилася. Посада, може, і  престижна, проте можна  дивитися вистави безкоштовно. Правда, раніше це була приємна п’ятнадцятихвилинна прогулянка до роботи, а тепер доводиться діставатися годину. Спочатку маршруткою, далі— метро.

— Все ж таки життя сина цінніше за транспортні незручності, — навіть без тіні смутку промовляла Ніна Василівна.

Спілкування з нею приносило величезне задоволення Петру Семеновичу.  Ось тут і знадобилися філософські знання. Для того, щоб відчувати себе впевнено, він  частіше заглядав у книги, можна сказати, готувався  до кожного чаювання. Петро все рідше виходив на дворові шахові турніри, які сам же і організовував. Друзі почали кепкувати: "Семеновичу, ти закохався чи що?" Він відмахувався від глузувань та з радістю усував будь-які поломки у квартирі Ніни Василівни.

Дружина Петра Семеновича померла від раку багато років тому. Деякі жінки періодично з'являлися і з часом зникали.  Він не прагнув позбутися  холостяцької свободи. Полюбляв читати давньогрецьких філософів, особливо поважав Епікура, який стверджував, що люди найкраще можуть  філософувати, живучи самодостатнім життям в оточенні друзів. Дотримуючись цієї поради, Петро Семенович організував у дворі шаховий клуб і проводив  бесіди з товаришами про сенс життя: обговорював ідеї різних мислителів. Проповідував, що люди повинні поводитися етично не тому, що боги покарають або винагородять їх за вчинки, а тому, що аморальна поведінка обтяжить їх почуттям провини та завадить досягти щастя…

    Час тягнувся, а ніхто не приходив.  Коли вже почнеться операція? Може, написати листа Ніні Василівні, зізнатися, що кохає?  А може, заповісти їй квартиру? Чому він не подумав про це раніше? Хвороба обрушилася так несподівано. Що це за гра долі?  На думку шановного Епікура, найвищим благом вважається насолода життям. А як насолоджуватися, коли помираєш?

Нарешті двері відчинилися і хірург Олександр Геннадійович голосно запитав:

— Ну що, ви готові?