Тато — невигадана історія

Мама  навчалася на вечірньому відділенні Політеху, тож з дитсадка мене забирав тато. Він чаклував на кухні, наводив лад у домі та вигадував неймовірні прогулянки. Я називала його «тато-мама». Він — веселий і дивовижно сильний.

Взимку ми перетворювалися на справжніх завойовників снігових гірок.  На шаленій швидкості з’їжджали на санчатах (тато позаду, я спереду) з величезної гори, так що дух перехоплювало.  Грали в сніжки, ліпили сніговиків.

Я мала справжній скарб — маленькі дитячі лижі. Таких не було ні в кого в нашому дворі. Це татів  подарунок, адже він не просто працював на заводі, а серйозно захоплювався лижним спортом. Щороку наприкінці осені  тато їхав на  збори. Я сумувала до самого Нового року, поки тато не повертався. Ані бабуся, ані мама не вміли так відчайдушно бавитися, як він.

Пам’ятаю, як  тато приніс мені чотириколісний велосипед. Тоді на ньому по черзі каталися всі мої друзі. Я ловила на собі захоплені погляди. Я обожнювала тата, бо він був найкращий у світі.

Одна з куль  прилетіла в наші стосунки, коли мені виповнилося шість. Я приречено дивилася на вечерю,  їсти не хотілося. Коротка мить роздумів — і вечеря зісковзує у відро для сміття.  Свобода. Тато у вітальні дивиться футбол. Я затамувавши подих, прокрадаюся повз нього в спальню, де на мене чекають ляльки, де в уявному світі  все добре і безпечно.

Раптом тишу розриває гнівний голос. Тато вигукує моє ім’я. Повертаюся на кухню. Дверцята під мийкою розчинені навстіж. Відро злітає мало не до мого обличчя. Вечеря зрадницьки виблискує на самій горі. Хочеться втекти, розчинитися.  Страх поглинає думки.. Я спостерігаю, як із шафи з’являється  знайомий коричневий ремінь. У нього дві ролі: штани тримати і роз’яснювати мені правила для маленької леді.

Насправді не так боляче, як принизливо.  Вечір зіпсовано. Тато переконаний, що винна в цьому я. Він намагається виховати з мене гарну жінку. У мене ж на це виховання зовсім інший погляд, який нікого не цікавить.

Після кожного такого уроку в мені щось гасне. Вмирає маленька часточка тієї сили, що відповідає за любов. Здається, ніби в татові живе хтось чужий  — безжальна істота ховається всередині та  з’являється, щоб вбивати.

Я вчилася добре, та попри це, погані оцінки іноді  траплялися і в моєму щоденнику. Особливо запам’яталася перша двійка. Повертатися додому було невимовно боязко. В пам’яті спливав ремінь і отруював усе навколо. Чому люди досі не навчилися шити штани так, щоб ці ремені нікому і ніколи не були потрібні?

Зараз, вдивляючись у власне дитинство крізь товщу  років, я  усвідомлюю: я не відчувала провини. Лише крижаний страх від того, що мій  тато перетвориться з веселого товариша на злого чужинця. Того разу за двійку мене не сварили, але день все одно був безнадійно зіпсований самим лише очікуванням покарання.

Якось на канікулах тато попросив мене збігати по хліб. Мені так не хотілося йти, що я збрехала про біль у нозі.  Вправно  брехати я ще не вміла, тож тато наполягав, а я продовжувала  вигадувати, що підвернула ступню.  Він розсердився, перейшов на крик. І в ту мить знову з’явився той Чужий.

— Я тебе ненавиджу,  — прорепетувала я і  кулею вилетіла надвір

Весь день  просиділа на лавці — голодна, ображена, сповнена тихої люті. Тоді мені було одинадцять. Ми перестали спілкуватися  по-справжньому. Я почала  «дружити» з мамою проти тата, намагаючись якомога рідше потрапляти йому на очі. Звісно, я залишалася ввічливою: віталася, бажала доброї ночі, виконувала доручення. Я стала такою чемною, як він і бажав. Проте я більше не сумувала, коли його не було поруч.

Коли я закінчувала школу, мама закохалася в одруженого чоловіка. Бігала на побачення, поверталася з квітами та  потай ділилася зі мною враженнями. Вони зустрічалися  у тітки Тамари на дачі. Мої оцінки, навіть погані,   перестали її хвилювати. Я була на її боці. Я навіть не намагалася міркувати, чи правильно вона чинить.

Після випускного я поїхала вступати у виш до іншого міста — якомога далі від домашніх чвар. Того ж літа батьки розлучилися й розміняли квартиру. Раптом я усвідомила: у мене більше немає дому.

У тата не було телефону. Я заїжджала до нього лише на декілька годин  раз на рік.  Щомісяця він сумлінно пересилав мені п’ятдесят карбованців.  Разом із моєю стипендією (сорок карбованців) цілком вистачало на життя.

Спілкування потроху відновилося лише тоді, коли тато одружився вдруге. Його нова дружина була  старша за мене всього на вісім років. З нею було легко й просто, але… десь глибоко всередині щось залишалося незмінним. Щось назавжди розбите тими ударами ременя. Ту частину душі неможливо склеїти чи відновити. Вона заніміла назавжди.

Минали роки. Третє татове одруження виявилося найвдалішим — він нарешті зустрів жінку, яка кохала його щиро й віддано. Вона була молодшою за нього на сім років, і вони прожили разом двадцять шість щасливих, спокійних літ, аж поки смерть не розлучила їх, забравши її у засвіти.

***

Я живу з татом, йому 85. Худенький, невеличкого зросту з купою діагнозів, але в голосі відчувається міць.  Я купаю його, голю, допомагаю вдягатися. Іноді він сприймає мене як дружину, іноді як маму, одного разу я була сусідкою. Головне, я знайома йому особа і до мене можна звернутися.

— Дякую, мамо. Сьогодні дуже смачний сніданок,  — говорить тато і рухається в сторону стільця, на якому зазвичай складені речі для вулиці.

— Тату, бабусі вже тридцять років немає з нами. Може тобі наснилося? — питаю я і згадую, що після вчорашньої прогулянки на його штанях залишилися  плями.

— Для тебе — немає, а для Бога — жива, —говорить задумливо, дивлячись кудись углиб себе, та перепитує:

— Ти дійсно не бачиш, коли вона приходить?

— Ні тато, не бачу.

Доки тато розмірковує, я встигаю заховати штани в кошик з брудною  білизною, а сама швиденько прасую  чисті.

— Де штани? — долинає з коридору.