Вартість брехні

Оля гризла недостиглі яблука, втупившись у дві смужки на тесті. Чи зможе вона полюбити цю дитину? І на які гроші її прогодувати? З іншого боку, у Жори є квартира, машина, і він готовий одружитися. Розлучитися можна буде за три роки. Дитину в садок, і знову — свобода.

Вона згадала дотик Жори, і її аж пересмикнуло від огиди. Огрядний, з круглим обличчям, він не мав жодного шансу спокусити Ольгу, яка навіть у мішкуватому оверсайзі виглядала неймовірно жіночною. Смішно зізнатися, вона клюнула на його дотепну балаканину. Це ж треба було так напитися…  А він скористався моментом, бачив же, що вона важко переживає розрив із Колею.

Зайшла сусідка по кімнаті Наталя й узяла собі яблуко.

— Як ти їси цю кислятину? — скривилася вона. Недогризок полетів у смітник, гучно грюкнувши об дно.

— Я вагітна.

— Від кого? — Наталя застигла. — Це тоді? Від Жори?

Ольга кивнула.

— Він знає?

— Ні.

— Аборт?

— Ще не вирішила.

— Ну ти даєш, подруго, кохати одного, завагітніти від іншого... Вмієш ти влаштувати собі життя. Але є й гарна новина: якраз встигаєш закінчити училище до пологів.

  За кілька місяців Оля збрехала Жорі про свої почуття і перебралась до нього. Він оточив її турботою. Запропонував весілля в гарному ресторані, але Оля вмовила його просто розписатися. Сказала, що краще витратити гроші на доньку.

Якось, готуючи вечерю, вона вийшла на хвилинку до комірчини по солоні огірки та почула, як у вітальні свекруха проказала так голосно, що й сусіди за стіною могли розібрати кожне слово:

— Ну ти й дурень, синку, вибач на слові. Розписуватися з цією дівкою було зовсім не обов’язково.

— Я кохаю її.

— А ти не здатний збагнути, що вона тебе просто обкрутила? Ну, якби на аборт не погодилася, то допомагав би, та й по всьому. А раптом це взагалі не твоя дитина?

Ольга ледве стримала порив вискочити й заволати, що та має рацію: «Так, я вийшла заміж лише тому, що поки вагалася, чи можна вбивати дитину, час для аборту минув». Вона так і не дізналася, чим закінчилася суперечка. Голоси раптом перейшли на шепотіння, а за декілька хвилин грюкнули вхідні двері.

Вечеряли вдвох. Ольга дивилася на чоловіка й ніяк не могла збагнути: що вона за істота така? Вбивається за покидьком, який її кинув, і лишається холодною до людини, яка її любить і піклується про неї?  Іноді з’являлася думка зізнатися, що не кохає. Та вона не наважувалася. Свекруха  більше не приходила. Ольга сподівалась: з’явиться донечка — і стане легше.

Перейми почалися за два тижні до терміну. Пологи тривали тридцять шість годин. Це було суцільне жахіття. Яка сволота вигадала ці тортури?  Вона більше ніколи не народжуватиме. Ніколи. Це Бог покарав її. Народила від чоловіка, який останнім часом обриднув до краю. Вона лічила місяці до розлучення. Ніякої радості від того, що в неї є дитина, не відчувала. Треба виспатися, але сон не йшов.

Ольга ні на секунду не розслаблялася. Донька постійно вимагала уваги. Скоріше б уже з лікарні повернутися. Однак удома краще не стало. Вона не знаходила спокою ні вдень, ні вночі, навіть коли донька спала або коли Жора виходив з нею гуляти. Внутрішній голос командував: «Ти не маєш права розслаблятися». Спроби переконати себе, що все налагодиться, не допомагали. Ольга спала уривками.

— Недосипання — ознака післяпологової депресії, — виніс вирок лікар і виписав сильні заспокійливі, але Оля годувала груддю та не хотіла труїти малу. До того ж вона ходила в лікарню потай від чоловіка.

 Піклування про доньку виснажувало. «Нічого доброго більше ніколи не трапиться. Я хочу померти», — постійно крутилося в думках. Піти нікуди, але й жити так неможливо. Ольга не хотіла нічого вирішувати. Просто мріяла зникнути. Чому вона нічого не відчуває до доньки? Невже вона ніколи її не полюбить?

Зовні вони здавалися щасливою родиною. Усі переживання Оля тримала глибоко в собі, з останніх сил відіграючи роль дбайливої дружини й мами. Повна невідповідність між видимим і дійсним. Гнітюча химера розросталася всередині з кожним днем.

Ольга декілька разів на день підходила до вікна. Двадцятий поверх. Стрибнути — і тоді нарешті все скінчиться. Коли востаннє вона почувалася нормально? Їй ніяк не вдавалося пригадати. Вона гортала події минулого в зворотному напрямку, немов сторінки прочитаної книги. Раптом з пам’яті  виринув день, коли Коля покинув її. Вона страждала, але загалом все було гаразд. «Господи, усе змінилося пізніше, коли я збрехала… Збрехала, що кохаю».  Відтоді життя втратило зміст, перетворившись на щоденне відбування пожиттєвого терміну. Дивитися в очі й брехати — ось що зводило з глузду.  Що ж робити? Зізнатися? Ні, ні, ні… Занадто соромно. Занадто страшно. Легше  стрибнути з вікна. Мить, і все буде вирішено. Можна спланувати: мила вікна, посковзнулася… А Жора знайде кращу маму для малої. Він заслуговує на люблячу дружину, не на неї… Так, вистрибнути можна, проте спочатку має сенс поговорити.

Того вечора вона чекала чоловіка, як ніколи. Щойно Жора переступив поріг, Ольгу прорвало. Вона говорила й говорила про все, що трапилось після того, як побачила дві смужки. Вперше була щира та відверта. Благала вибачити її. Казала, що краще б зробила аборт, ніж не наважилася сказати правду. Зізналась, що нічого не відчуває до доньки, що ненавидить себе. Вона не відривала очей від підлоги й не знала реакції чоловіка на її сповідь. Вона була готова на все, навіть якщо залишиться одна без грошей, без нічого…

—  Мої слова кохання до тебе — це лицемірство. Вони з’їдають мене. Я зрадила тебе, себе і доньку, —  завершила вона й злякано підвела очі.

—  Ми впораємося, — пролунав у відповідь спокійний голос. Жора міцно, але лагідно притиснув Ольгу до себе, повторюючи знову і знову: «Ми впораємося…»

— Ми?

— Так, ми, —  впевнено вимовив він.

***

— Ну,  подруго, гарно ти влаштувалася.

Наталя  захоплено оглядала квартиру.