Кам’яна брила

Кам’яна брила

     Були часи, коли батьки все знали, все вміли, карали за погані вчинки, винагороджували за добрі. Вони здавалися богами. Їм допомагали Дід Мороз і Баба Яга, які все бачили і чули, особливо коли я поводилася зле. Я народилася з недоліками й ніби значної переробки.

     Минав час. Не пам’ятаю, як і коли, а втім, я зробила відкриття: Дід Мороз — це вигадка, батьки можуть брехати, не всі хороші дівчатка їдять кашу, хорошість людини взагалі не залежить від того, що вона їсть.

     Кому сподобається, коли тебе б’ють, або стояти в кутку, нехай і за для покращення? Я не хотіла жити з батьками, проте не вміла жити без них. Щоб залишитися собою, заховалася під оболонкою гарної донечки — добре вчилася, прибирала в кімнаті, ходила до недільної школи та співала в церковному хорі. Однак я брехала й тримала думки при собі. Я не вірила в Бога. Але мені не дозволялося навіть запитати, чи можна не йти до церкви, або порушити піст.

    В чотирнадцять почалася депресія. Навіщо це все? Навіщо я живу?  Ненависть до батьків, до церкви руйнували мене. Я почувалася  наче у в’язниці. Все життя було розписано. Ніщо не було в силах змінити його.

— Поки живеш у нашому домі, ми встановлюємо правила, — відповіді були незмінні, чи то щодо одягу, чи то щодо їжі.

     Єдине, що мене вабило — це тема сексу. Років з шести, мені подобалося торкатися себе. Думка про те, що потрібно переспати з кимось перед тим, як зважитись на самогубство, весь час спливала в голові.

     Закінчивши школу, я вступила на філологічний факультет і знайшла підхожого хлопця, щоб позбутися цноти. На той момент я ще ні з ким не цілувалася.

     Усе сталося. Мені сподобалося. Дуже сподобалося. А головне, повернулося бажання жити. Я переїхала до хлопця, вчилася в універі та працювала офіціанткою в ресторані.

     Батькам телефонувала  вкрай рідко. Мама сердилася, що я не ходжу до церкви. Одного дня у відповідь на чергове зауваження, я закричала, що батьки мені не потрібні, що далі я житиму сама і щоб вони забули, що в них є донька.

— Я від вас відмовляюсь. Дорослі ж можуть відмовитися від дитини? Виходить, я теж можу відмовитись від батьків.

    Додому більше не поверталася. Лише на свій день народження я не кидала слухавку, коли телефонувала мама. Вона бажала чогось хорошого, але я не вірила жодному слову.

    Одного дня біля  мого під’їзду на мене чекав тато.

— Мами більше немає.

***

     Я стояла над могилою. Дитячи образи склалися докупи і перетворилися на кам’яну брилу. Я відчувала, яка вона важка, однак міцно тримала її. Порив вітру вихопив брилу і покотив по цвинтарю. Відчувши полегшення, я заридала і почала говорити. Зверталася чи то до мами, чи то до Бога. Розповідала, як ненавиділа школу і дитсадок. Як зневірилася. Як кожнен удар ременем псував наші стосунки. Як думала про самогубство…

    Коли сповідь закінчилася, мені вперше за багато років захотілося обійняти маму, поцілувати її. Я була впевнена, що вона поряд і чує.

    Накрапував дощ. Сльози змішувалися з краплями. Промені виривалися з-під хмар і торкалися мого обличчя.

Кінець  новели, проте читай наступну.