Цукор з п'яти стіків

Катя жила з батьком. Бувало, вони тижнями не розмовляли. Він бив її десь років до десяти. Завжди заслужено, завжди з поважної причини. Катя ненавиділа його, чекала, поки подорослішає, щоб піти з дому. Вона б пішла і зараз, але куди?

Мама їх покинула. Зустріла своє кохання в Італії і переїхала. Новому чоловікові чужа дочка не була потрібна. Три роки тому мама приїжджала востаннє. Привезла валізу подарунків. Катя витримала обійми та поцілунки. Удавала люблячу донечку. Раптом мама не захоче від неї їхати. Та марно... Мама раз на місяць писала радісні листи, в яких пояснювала, чому не може забрати Катю до себе, і відправляла гроші батькові.

 А ще Катя не вміла дружити. Однокласників уникала. Вони її теж побоювались. Хтось запустив чутки, що Катя відьма, і якщо прокляне, то буде погано. Вона сиділа за останньою партою завжди одна. Зошит, в якому Катя записувала свої мрії та вигадувала  інше життя, і був сенсом її існування. Світ у зошиті здавався справжнім, а реальне життя було покаранням, просто вона не пам’ятала за що.

— Семенова, до дошки, — голос вчительки повернув Катю до класу.

   Вона повільно рухалася повз парти, намагаючись зрозуміти, що зараз потрібно зробити. Якщо отримає погану оцінку, тато розсердиться і не дасть кишенькових грошей на наступний тиждень. Колись він був добрішим. Тоді вони втрьох жили разом з мамою. Але роки виховання  вбили спогади про хорошого тата.  Він боровся з дурістю і лінню Каті — принаймні, так він виправдовує свої дії.  Вчителька  щоп'ятниці вклеювала в щоденник папірець з оцінками, а фото пересилала татові у Вайбер, щоб Каті навіть на думку не спадало  видирати сторінки.

    Підручники на парті підказали, що зараз алгебра. На дошці приклад. Мабуть, треба скоротити.

— Семенова, прокинься, — нервувала вчителька.

Катя взяла крейду і замислилася.

— Я щойно пояснювала. Ти слухала?  Два.

  Після школи ноги додому не йшли, попри те, що тато дізнається про двійку лише завтра. Знову буде буркотіти: «Викапана мати». Катя звикла, але все одно настрій зіпсувався. Вона вирішила прогулятися і пішла подалі від дому. Коли втомилася, зайшла до кафе під назвою «Казка». Замовила чорний чай, висипала в чашку цукор з п’яти стіків і раптом відчула на собі  уважний погляд.

— Бракує  грошей?

Катя підвела очі. Їй   усміхався молодий чоловік  з чорним кучерявим волоссям та темними допитливими очима. Він вказував на купу порожніх папірців з-під цукру.

— Будеш тістечко?

Катя кивнула. Незнайомець в темно-синьому, дорогому на вигляд костюмі поставив свою склянку з коктейлем на стіл, підійшов до баристи. Катя почула, як він  замовив пісочний кошик з м’яким сиром та фруктами. Що коїться?  Катя немов потрапила у свій зошит мрій. Напевно, вона спить.

— Дозволь тебе намалювати.

—  Що?

—  Я — художник. Ти незвичайна. Ще мала, а виглядаєш так, ніби пережила багато горя. Хтось помер?

— Ніхто не помер. Малюйте.

   Він приніс ще солодку картоплю, сік, морозиво. І розставив усе перед  Катею.

—   Я ж не просила так багато.

—   Та раптом щось схочеш.

Катя дивилася на перехожих за великим  на всю стіну вікном та насолоджувалася їжею. Іноді поглядаючи на хлопця, який дістав зі свого лакованого портфеля звичайний альбом для малювання і виводив у ньому лінії чорним олівцем.

                Це і є щастя? Отак сидіти в кафе, їсти морозиво і дивитися на перехожих? Внутрішній неспокій вгамовувався від захоплених поглядів незнайомця. Її чоловік  обов’язково буде художником. І буде дивитися на неї саме так. Рука мимоволі  потягнулася за зошитом і почала записувати: «М’який, щирий погляд торкається шкіри...Ні... не шкіри… душі...»  Художник шурхотів олівцем. Каті було байдуже, що він там малює. Вона лише хотіла, щоб ця мить не закінчувалася.

— Ви одружені? — зненацька запитала вона.

— Ні.

— Візьміть мене заміж. Мені скоро шістнадцять.

Катя чекала на сміх, але  почула:

 —  Гаразд. Зустрінемося за два роки в цей же час цього ж дня в цьому кафе. Якщо ти прийдеш — одружимося.

—  А раптом ви зустрінете іншу?

— Тоді я не прийду. Ти також можеш зустріти когось.

— Я —  ні.

Незнайомець протягнув їй портрет. На неї дивилася весела дівчинка.

— Ви прикрасили. Це не я.

— Насправді, ти така. Просто сховалася.

***

        Катя зайшла до кафе. Озирнулася довкола і відчула погляд —  щирий, м’який. Він торкався шкіри… ні, душі. За столиком біля вікна сидів художник. На столі лежав портрет. Точнісінько такий вона носила у своєму рюкзаку вже два роки.