Цукор з п'яти стіків

         Катя жила з батьком. Бувало, вони тижнями не розмовляли. Він бив її десь років до десяти. Завжди заслужено, завжди з якоїсь причини. Катя ненавиділа його, чекала, поки подорослішає, щоб піти з дому. Вона б пішла і зараз, але куди?

Мама їх покинула. Зустріла своє кохання в Італії і переїхала. Новому чоловіку чужа дочка була не потрібна. Три роки тому мама приїжджала востаннє. Привезла валізу подарунків. Катя витримала обійми і поцілунки. Удавала люблячу доньку. Раптом мама не схоче від неї їхати. Та марно... Мама раз на місяць пише радісні листи, в яких пояснює, чому не може забрати Катю до себе, і відправляє гроші батькові.

 А ще Катя не вміє дружити. Однокласників уникає. Вони її теж побоюються. Хтось запустив чутки, що Катя відьма, і якщо прокляне, то буде погано. Вона сидить за останньою партою завжди одна. Зошит, в якому Катя записує свої мрії і вигадує  інше життя, і є сенсом її існування. Світ у зошиті здається справжнім, а реальне життя - це покарання, просто вона не пам’ятає за що.

— Семенова, до дошки, — голос вчительки повертає Катю до класу.

      Вона повільно йде повз парт, намагаючись зрозуміти, що зараз потрібно зробити. Якщо отримає погану оцінку, тато розсердиться і не дасть кишенькових грошей на наступний тиждень. Колись він був добрішим. Тоді вони втрьох жили разом з мамою. Але роки виховання болем вбили спогади про хороших тата і маму. Тато бореться з дурістю і лінню Каті — принаймні, так він виправдовує свої дії.  Вчителька  щоп'ятниці вклеює в щоденник папірець з оцінками, а фото відправляє татові у Вайбер.

       Підручники на парті підказали, що зараз алгебра. На дошці приклад. Мабуть, треба скоротити.

— Семенова, прокинься, — нервує вчителька.

Катя бере крейду і замислюється.

— Я щойно пояснювала. Ти слухала?  Два.

      Після школи ноги додому не йшли. Попри те, що тато дізнається про двійку лише завтра. Знову буде буркотіти: «Викапана мати». Катя звикла, але все одно настрій зіпсувася. Вона вирішила прогулятися і пішла в напрямку від дому. Коли втомилася, зайшла до кафе під назвою «Казка». Замовила чорний чай, висипала в чашку цукор з п’яти стіків і раптом відчула на собі  уважний погляд.

— Бракує  грошей?

Напроти стояв незнайомець і вказував на купу порожніх папірців з-під цукру.

— Будеш тістечко?

Катя кивнула. Він приніс пісочний кошик з м’яким сиром та фруктами і сів напроти. Катя наче потрапила у свій зошит мрій: повільно смакувала, незнайомець спостерігав. Напевно, вона спить.

— Дозволь тебе намалювати.

—  Що?

—  Я — художник. Ти незвичайна. Ще мала, а виглядаєш так, ніби пережила багато горя. Хтось помер?

— Ніхто не помер. Малюйте.

   Незнайомець приніс ще солодку картоплю, сік, морозиво. Катя насолоджувалася їжею, дивилася у вікно і... перетинала межу. Це і є щастя? Отак сидіти в кафе, їсти морозиво і дивитися на перехожих. Внутрішній неспокій вгамовувався від захоплених поглядів незнайомця. Її чоловік  обов’язково буде художником. І буде дивитися на неї саме так. Рука мимоволі  потягнулася за зошитом і почала записувати: «М’який, щирий погляд торкається шкіри...Ні... не шкіри, а душі...»  Художник шурхотів олівцем в альбомі. Каті було байдуже, що він там малює. Вона хотіла, щоб ця мить не закінчувалася.

— Ви одружені? — зненацька запитала вона.

— Ні,—відповів незнайомець.

— Візьміть мене заміж. Мені скоро шістнадцять.

Катя чекала на сміх, але  почула:

 —  Гаразд. Зустрінемося в цьому кафе за два роки в цей же час цього ж дня. Якщо ти прийдеш, то одружимося.

—  А раптом ви зустрінете когось іншого?

— Тоді я не прийду. Ти також можеш зустріти когось.

— Я —  ні.

Незнайомець протягнув їй портрет.

— Ви прикрасили. Це не я. Якась весела дівчина.

— Насправді, ти така. Просто сховалася.

***

           Катя зайшла до кафе. Озирнулася довкола і відчула погляд —  щирий, м’який. За столиком біля вікна сидів Він. На столі лежав портрет. Точнісінько такий вона носила в своєму рюкзаку вже два роки.

              Кінець цієї новели. Вас чекає наступна.