Глава 7

Моя на швидку руку зібрана сумка самотньо валялась у кутку вітальні нашої київської квартири. Я лишився зовсім один. "Мої хлопці" з охорони поїхали додому, щоб завтра о шостій ранку бути тут. І все почнеться з початку. Робота, проблеми, які треба вирішувати тут і зараз, наїзди конкурентів. Останні декілька місяців йде повномасштабне рейдерське захоплення нашого холдингу. Ми відбиваємось з останніх сил. Наші позиції сильно ослаблені. Політична кон'юнктура докорінно змінилась. Зараз кермують наші одвічні  вороги. Ми у меншості. Добре батько за кордоном. Інакше тиск був би у рази більшим. 

Я завжди думав, що це дуже важливо. Важливо втримати холдинг, мега важливо не дати перемогти недостойним. Я все для цього робив. Мої уявлення про світ диктували, як мені діяти, розставляли пріоритети. Для мене на першому місці завжди була моя робота. Я не можу собі дозволити втратити те, що так довго та тяжко вибудовував мій батько. Моя дружина дуже важлива для мене. Я дійсно дуже її люблю. Я віддам своє життя за погляд її зелених очей, за її усмішку, поцілунок. Але я не можу віддати свій бізнес. Мій та мого батька. 

Коли моя мама зрадила батькові та кинула нас і поїхала зі своїм коханцем, єдиною його розрадою був його бізнес, який тоді був ще у зародку. А я… А що я? Мені було дев'ять, коли все це сталось. Я пам'ятаю, як дико сумував за нею попервах. Потім біль затих, наче затаївся десь у потаємних сховах душі. Батько дуже рано почав мене вводити у курс справ нашої фірми, чому я був дуже радий. Він робив так, що я вже з десяти років з усією серйозністю вважав, що я батьків бізнес-партнер. Я знав, що це наша фірма - моя і батька. Це було приводом для гордості. Пріоритетом номер один. У школі та університеті мене вважали дуже зарозумілим, таким собі пихатим гордієм, що тримається зверхньо та завжди осторонь. Я справді мало спілкувався зі своїми однолітками, але зовсім з інших причин. У мене просто не було часу на пусті балачки та тупе просаджування життя. Я не грав у комп'ютерні ігри дні та ночі безперервно, не курив  та не пив пиво за гаражами та по гуртожитках. Я займався спортом; вчив те, що вважав за потрібне для розвитку себе та бізнесу; допомагав татові на фірмі. 

За моїми переконаннями, людина - триєдина, як Господь Бог. Тіло, розум та душа повинні розвиватись паралельно. Тільки так можна створити гармонійну та сильну особистість. Я завжди думав, що у мене не погано виходить поєднувати це все. Але якщо моє тіло сильне та витривале; я знаю декілька мов та чудово розбираюсь у бізнес-стратегіях та тактиках; маю неабиякий досвід у розвитку комерційних проєктів з нуля до мільйонних прибутків, то з душевними потребами якось не дуже складається. Я чомусь гадав, що воно само собою якось додасться. От хоча б вчора, коли Фая подзвонила, що хоче заїхати побачитись в офісі. Сама постановка питання, що дружина, аби побачити чоловіка має замалим не записуватись у секретаря -  дикувата. Я згоден. Але я все одно відмовив їй. Був змушений. Бо мав, як тоді мені здавалось, дуже важливу зустріч з "рішалами". 

Зараз я отримав такий собі відкритий урок від Бога чи Всесвіту, який повинен підкоригувати мої життєві пріоритети.

Те, що вчора сталось між мною та Фаїною вибило мене з сідла як ніщо до того. Ніхто не міг завдати мені подібного нищівного удару як Фая сьогодні зранку. Ні юристи, ні бойовики, ні бандюки, ні "рішали", ні чиновники рейдерів. 

Коли вона показала мені те кляте відео, я розгубився. Я не знав, як все це пояснити. Певно, потрібно було розповісти про те, чого не було на відео. Про те, що було до і після. Але в той момент ми обоє, направду, були не готові до такої розмови.

Весь час після я щосили намагався забути те, що сталося тоді в моєму кабінеті. Але зараз прийшов час знову згадати ті події. Згадати, як я мало не вмер. Моє треноване та, як я собі думав, абсолютно здорове серце на декілька страшних хвилин перестало битися. Воно зупинилося, коли я був на та частково в Аліні, моїй геть чокнутій секретарці. Я не пам'ятаю, як втратив свідомість. Але моя пам'ять намертво зафіксувала те, що я побачив та почув, коли прийшов до тями.  Відкривши очі, я побачив жінку у червоній футболці з довгими рукавами та такому ж червоному жилеті з безліччю кишень. Я чомусь дуже добре запам'ятав цю лікарку. Мабуть, тому що вона врятувала мені життя. Жінці було років п'ятдесят з хвостиком, коротке світло-русяве давно не фарбоване волосся з відрослим сивим корінням,  втомлене обличчя з пронизливими сірими очима та краплинками поту на чолі. 

- Ну, нарешті! - сказала вона та змахнула тильною стороною долоні піт. - Що це ти, красунчик, надумав? На сердечника не схожий наче.

Я ще не до кінця отямився. Мені дуже хотілося заплющити очі й тихенько полежати. Так і зробив. 

- Так, так, хлопче! Відпочинь! - почув я голос лікарки. - Зараз поїдемо в лікарню. От тільки дещо уточнимо.

Я почув, як вона звернулась до Аліни. 

- Що передувало зупинці серця, я здогадуюсь. Скажіть, ваш хлопець скаржився на серце раніше? Він зовсім не схожий на людей, які мають проблеми з серцем. У спортсменів теж трапляються такі проблеми. Але щоб виникла аж така ситуація, їм потрібне суттєве навантаження. Він щось приймав перед… ну, тим, чим ви тут займались?

Аліна зам'ялась. Вона явно нервувала.

- Шановна, якщо вам хоч трохи дороге його життя, ліпше розповісти все, як є. Те, що він прийшов до тями - це чудово. Але це далеко не кінець. Ми повеземо його у реанімацію і там лікарям критично важливо знати, що дійсно з ним відбувається. Він все ще в зоні ризику. При неправильному лікуванні може стати інвалідом. Тож, сумніви тут недоречні. Розповідайте правду! А я обіцяю, що ми збережемо лікарську таємницю.