Глава 4

Телефон вже нагрівся у руці. Ще трохи і вибухне, як і мій мозок. А я все ніяк не можу зважитися і натиснути заповітне "Відправити".

"Але ж ти дурепа! Типу у тебе є вибір," - каже голос у моїй голові. Добре знайомий мій власний голос. З глибокого дитинства про багато речей я могла поговорити тільки сама з собою. Тому, так. У мене є звичка прокручувати в голові діалоги з розумною і дорослої собою. Ця мудра Я допомагає мені вижити в цьому дивному світі не перший рік. І, напевно, вона знову права.

З тих самих пір як я пів року тому влаштувалася працювати особистим помічником Данила В'ячеславовича, моє життя круто змінилася. Я стала найщасливішою та найнещаснішою жінкою у світі. 

Коли я побачила його вперше, я подумала: "Та ну нафіг! Таких не буває в реальному житті." Він був схожий одночасно на всіх діснеївських принців, укупі з ожившим Кеном, хлопцем знаменитої ляльки Барбі. Тільки ще краще. Перший час я не могла на нього надивитись. Навіть кілька хвилин без нього стали нестерпні. Вихідні я переносила з ВЕЛИКИМ трудом. Він завжди був у моїх думках. Як глибока скалка - повсякчас її відчуваєш якимось особливим ледь вловимим щемом, а натиснеш - як заболить! У моєму випадку, я дуже любила цей біль. 

Він міг робити зі мною все що завгодно; просити, про що завгодно, лише б був поруч. Але на мій превеликий жаль, він нічого не робив і нічого такого не просив. Він був абсолютно байдужий. А моя залежність росла з кожним днем. Мені вже було мало просто спостерігати за ним. Я хотіла більшого. Хоча б доторкнутися до нього.

Одного разу я набралася сміливості (Але ж Боги, чого це мені коштувало!) та начебто випадково доторкнулася до його плеча. Через мене ніби пропустили струм високої напруги. Можете не вірити, але на той момент це був найсильніший мій сексуальний досвід, а я ж уже не дівчинка. Згадалася фраза з якоїсь пісеньки, що недавно почула: "Він бере, що хоче за помахом вій". Зі мною саме так. Аби він захотів хоч що-небудь. Але ні! Йому нічого від мене не потрібно.

Я намагалася піти второваною стежкою багатьох дівчат, стала одягатися… більш відверто, не застібати верхні ґудзики блузки, одягнувши пуш-апчик з красивим мереживом під низ. Але домоглася тільки зауваження головбухши. Та сказала, дослівно: "Ну, ти зовсім вже зшалавилась. Тільки даремно все це. Він чоловік одружений. До того ж не для галочки. Там ніби все серйозно. Припинила б ти це баловство, бо ще в лиху годину звільнить. У нього з цим суворо. Ти ж не перша така... зачарована." 

Слово "звільнить" мене налякало до гикавки. Тим більше результату все одно не було. Вирішила одягатися лишень по-діловому. Нехай не сприймає мене якоюсь несерйозною дівулею-повітрулею, поверхневою та недалекою. Адже бухгалтерка права, на таку він точно не поведеться. І вирішила я це все дуже вчасно, тому що тоді я перший раз побачила її, його Барбі. Сказати по правді, на ляльку його дружина була схожа найменше. Спокійна, врівноважена, якась занадто доросла. Загалом нічого такого. Не вау, одним словом. Але те, як він на неї дивився... Я готова віддати своє життя за один такий погляд.

Коли я вперше побачила їх разом, я зрозуміла, якось відчула, що він хоче її. Тоді я побачила, як виглядає його бажання володіти жінкою. Ні, він не накидався на неї, як голодний лев і навіть торкався якось звично, буденно, але це відчувалося у повітрі, яке їх оточувало, в його поглядах, напівпосмішках, інтонаціях. Ледве вловиме дещо.

Останнім часом я заслухала до дірок одну англомовну пісню, тому що вона про мене, прям слово в слово. Я сотні разів промовляла про себе текст цієї пісні, особливо коли бачила їх удвох.

"Милий, тебе не просто вразити,

Але у мене під сукнею приховано ще більше таємниць,

А ти навіть оком не ведеш.

Розумію, в ній є щось, чого немає у мене,

Ти знаєш, що я таємно заздрю ​​їй,

Адже в моєму ліжку ти б виглядав чудово,

Але тобі і справді подобається ця су*ка.

Так що я буду плакати через свій вік, життя і зовнішності,

І я змию з пам'яті всі брудні-брудні мрії про тебе.

Я буду плакати, адже я набагато краще неї,

Я - та, що тобі потрібна.

Ким мені бути, ким мені потрібно бути, щоб бути з тобою?

Тобі слід було б зірвати з мене сукню,

Завести мене, поставити на коліна перед собою,

Подражнити мене. Але ні!

Так що я буду плакати через свій вік, життя і зовнішності,

І я змию з пам'яті всі брудні-брудні мрії про тебе."*

Єдина відмінність - я не збиралася нічого змивати.

Мої муки ставали все більш нестерпними. Я розуміла, що одержима, але що робити не знала. І тут, очевидно, Боги зглянулися наді мною. Його дружина зникла. Вона поїхала до Франції і застрягла там надовго через пандемію. Я зрозуміла - це мій шанс, можливо єдиний. Я весь час намагалася бути поруч, навіть коли він відправляв мене додому, я вперто залишалася на робочому місці. Незабаром він звик, що я завжди поруч. Не скажу, що ми стали друзями, але наші розмови вже не торкалися виключно роботи. Нехай навіть повільно (слово за словом, речення за реченням, посмішка за посмішкою), але ми просувалися вперед. Я переконалася у цьому, коли одного разу я потягнулася на найвищу полицю за текою з архівною підшивкою документів і з моєї блузки відлетіли верхні ґудзики. Яка ж я була щаслива, коли помітила, що його погляд затримався у вирізі на моїх грудях трохи довше, ніж зазвичай! Але часу у мене було критично мало. Я прямо шкірою відчувала, як невідворотно наближається повернення його дружини. Ну, а крім як шкірою, я ще чула їхні розмови, де вона говорила, що хоче скоріше повернутися. Даня (так про себе я його називаю) дав мені розпорядження відстежувати, коли будуть найближчі спецрейси до Парижу. І, клянусь Богом, я відстежувала, ще й як відстежувала, щоб знати скільки у мене ще є часу і молилася, щоб кордони були наглухо закриті... та хоч назавжди!