Глава 3

Ніколи не думала, що зі мною таке станеться. Звичайно ж я бачила, як на нього дивляться інші. Але була впевнена в ньому на 100%. І ось сиджу тут - одна, п'яна в зюзю, з напівпорожнім келихом віскі, намагаючись впитися всмерть. Як же гидко! Клубок у горлі, в мізках вакуум, порожнеча. І в цій порожнечі час від часу короткими електричними розрядами люті спалахують ці бл***кі картинки. Її руки на його грудях, наманікюрені пальчики обережно розстібають сорочку. Він спокійно стоїть і не робить навіть найменшої спроби її зупинити. Чортів вилупок! Мені прям фізично боляче. І, як на зло, жодної сльозинки. Кажуть, поплачеш - попустить. Але ні, я і цього не можу! За що, Господи?! Що робити не знаю. Так тупо. Як я могла бути такою дурепою? Мене ж, йопрст, попереджали! Тьотя Соня, мамина подружка, ще на весіллі відразу сказала:

- Дівчинко моя, боюся, наплачешся (ха-ха три рази, тьотя Соня) ти ще з ним. Чоловік-красень, та ще й при грошах - це, звичайно, добре, але і проблем не оберешся. Ти глянь, як на нього баби витріщаються - шо профурсетки малолітні, шо більш досвідчені дамочки. Ой, ляля моя, дай Боже звичайно, але… Та менше з тим, а то скажеш накаркала тітка Соня.

- Тьоть Сонь, ти чого? Ти, звичайно, у нас жінка мудра, але Данька він не такий абсолютно. Я ж його не перший день знаю.

- Ну, такий - не такий, але якщо воно саме в руки пливе та на шию вішається. Ну, і хто з мужиків відмовиться?

Блін, я тоді подумала, що здає позиції тітонька Сонюшка; прости Господи, повело мізки на старості років. Але ж кандидат наук як-не-як? Не повинна. Та й таки так - мудрість жіночу, досвідом життєвим підкріплену, так просто не розгубити.

Курва-мать, і з ким? З секретаркою! Класика жанру. Я криво посміхнулася своїм думкам. І треба було всього-то залишити його на пару місяців. Жах! Я чітко згадала події того періоду.

Звичайно, Данило мені багато чого не говорив. Типу, ні до чого турбувати просто так. Але не помітити, що незабаром після останньої зміни влади у нас виникли проблеми, було складно. Почалося все з того, що багатомільйонний державний тендер на будівництво дороги вже не згадаю точно де, який, об'єднавшись, виграли компанії Дані з Женею, визнали таким, що пройшов з порушеннями і анулювали. 

Не те щоб Сергій Іванович, батько Жені, не переймався за сина з компаньйоном і не бажав їм перемоги, але до цього об'єкта перед виборами було стільки публічної уваги, та й електронний формат тендерів не спрощував завдання якось вплинути на результат. А найголовніше тандему Дані і Жеки не було рівних на цьому тендері. Вони дійсно були готові швидко і якісно виконати замовлення, тоді як у конкурентів навряд чи вистачило б власних ресурсів подужати роботу такого масштабу. Проте, Сергія Івановича під шумок змістили з посади під свого чоловічка і навіть пригрозили відкрити справу за корупційною статтею. Він цього "щастя" чекати не став і відправився за кордон, влаштувавшись на роботу у фірму свого доброго друга. Замовлення, вже без жодних заморок з відкритими тендерами, перехопив якийсь давній недруг Даньчиного батька. Історія давня, тягнеться ще з 90-х, коли обидва шукали себе в тому бурхливому пострадянському світі. Подейкують, що там, мовляв, ще й щось особисте. Подробиць не знаю. 

Більш того, у заміський будинок, де тоді жив В'ячеслав Ілліч, батько Дані, а тепер живемо ми, проникли, як пишуть в поліційних протоколах, невідомі. Нічого не взяли, але будинок догори дриґом перевернули. Найгірше, свекра мого незабаром після цього заарештували, звинувативши в крадіжці з держбюджету в особливо великих розмірах, як стверджують прокурори "шляхом проведення незаконних корупційних оборудок з держкомпаніями". Вийшовши під заставу, він за прикладом Женіного батька, відправився до Німеччини шукати політичного притулку, адже до всього він ще був представником партії колишнього президента і депутатом Київської міської ради.

Дані, Жені і навіть мені постійно приходили погрози. Нашу квартиру навіть "мінували". До всього, незабаром, прямо у дворі нашого будинку при загадкових обставинах спалахнула Даніна машина, після чого довелося найняти охорону. Я опиралася бажанню Данька приставити до мене особистого охоронця, не хотіла та не вважала за потрібне, щоб зі мною весь час ходив якийсь чужий мужик і, як показала практика, марно. На мене вперше в житті напали якісь місцеві гопники. Забрали готівку, мій улюблений годинник Continental. Перелякалася я тоді сильно, а Данька ще більше. І швиденько домовився з моїм батьком, що я до нього на пару тижнів приїду погостювати. 

Татусь мій має невелику IT-компанію. В основному його співробітники працюють віддалено, а сам він полюбляє Прованс, тому живе в основному в Марселі. Туди я і відправилася з надією повернутися через пару тижнів. Але, як то кажуть, "людина припускає, а Бог ...", ну, всі в курсі. Погостювавши у батька замалим не три тижні, я все ж вирішила повернутися додому. Даня був проти, типу, не впевнений, що вже безпечно, але попереду маячив карантин і я хотіла повернутися до того, як "вдарить грім". Але гримнуло прямо в той день, коли я повинна була вилітати. Я почала що божий день телефонувати у посольство, але незабаром підстрелили Женю. І все, питання було вирішено. Всі мої чоловіки були непохитні. Сиди в Марселі. Я і сиділа. Два, матір твоя Василина, місяці!

Як тільки після повного закриття кордонів, був організований перший спецрейс, я, не радячись ні з ким, повернулася додому. І, як я тоді думала, вчасно. Я застала чоловіка в дивному для нього стані. Данька прихворів. Він був незвично блідий і млявий. Говорив, що все ОК. Але я бачила - щось не так: загальна слабкість, сильний занепад сил, сам на себе не схожий. Коротше, "Дострибався тут без мене", - сказала я йому тоді. Знала б наскільки я права.