Глава 1

"Якого біса?" Ось і все, що мені подумалося. Все-таки втома бере своє.

Я тільки-но повернувся додому після ще одного важкого, просто нищівно важкого, як нокаут у боксі, дня. За мною плелися такі ж втомлені (не дивно, з шостої ранку до дванадцятої ночі на ногах) “мої хлопці”. “Хлопців” довелося найняти не так давно, буквально кілька місяців тому, після того, як згоріла синім полум'ям моя машина. Та, що особиста, в сенсі особисто моя, а не холдингу. Хоча що можна у цьому світі вважати особисто своїм. Наприклад, зараз я стояв і дивився на двох моїх найближчих людей, не рахуючи батьків, і зовсім нічого не розумів. О такій пізній порі, коли всі нормальні люди вже вляглися у свої ліжечка, ці двоє борсалися в обіймах один одного на дивані прямо посеред моєї вітальні.

"Доброї ночі! Не спиться?" - не знайшов нічого кращого запитати я. Фая відреагувала блискавично. Прибрала від Жеки руки та схопилася, ніби її струмом ударило. А ось він залишився сидіти на місці як ні в чому не бувало. Ситуацію погіршували охоронці, що стояли у мене за спиною, і, так само як і я, споглядали весь цей грьобаний бардак. Просто казково! Замість того, щоб випити віскі, щось кинути на зуб і, нарешті, лягти у ліжко, притиснутися до моєї ніжної дівчинки та заснути на якихось пару годин, я аж до судом мозку міркую, що мені робити з цим усім. І ось що я вам скажу - у будь-якій незрозумілій ситуації, особливо коли втомився, дій за планом. Я обернувся до охорони: “Вільні, хлопці! Відпочивайте!” Вони мовчки розвернулися і пішли до себе. А я поплентався на кухню.

Фая попрямувала за мною.

- Даня, послухай, все зовсім не так, як могло здатися. Ми просто…

- Фай, давай не зараз, - мимоволі поморщився я.

Мозок чомусь зразу вчепився за це її «ми». Різонуло якось неприємно.

- Але... буде краще... - не здавалася вона.

«Було б краще, (я б навіть сказав, зовсім добре) якби ти менше зажималась з іншими мужиками», - подумав я. Але вголос промовив: «Іди спати». Обернувшись, побачив її стривожений погляд і додав: «Будь ласка».

Втома накривала все сильніше. Завтра, все інше завтра.

*****

Вона таки пішла. Неохоче, постійно обертаючись.

А у мене все по плану. Пляшка віскі, сир і м'ясо. Все, про що я мріяв увесь вечір. Ні, не все... Але ж вирішив про це подумати завтра.

Вийшов у двір на терасу.

Я дивлюся у мого “нерозлийвода приятеля щирого”, “брата-товариша нерозлучного” розуму вистачило до мене зі своїми поясненням не підкочувати. І на тому спасибі. У чому Жека майстер, так це в умінні відчувати недобре. Прямо дупою чує. Хоча... Кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається.

Власне, він тут у мене, вірніше, у нас з Фаїною... (Або вже не у нас. Думки плутаються.) Так ось, він тут саме тому, що дупа не спрацювала і його прямо біля входу у мій офіс підстрелили. Трохи Богу душу не віддав. А ще й ця довбана епідемія. У лікарні взагалі краще не потикатися. Але Женьку прооперували, підлатали як змогли та відпустили одужувати додому, тобто на всі чотири сторони. Бо як “недобитку коронавірусному" додому повернутися, де мати та молодша сестричка. Хто знає, що він з собою до хати притягне: вбивць, вірус чи ще щось.

Батько його, колишній чиновник, зараз був втікачем. Втім, як і мій. Але не про це зараз. В ті часи, коли він був при посаді, батько Жені як міг допомагав синові у просуванні його молодої компанії з ремонту та будівництва доріг. Ще б пак, адже сам же його і загітував зайнятися цим бізнесом. Він багато років обіймав посаду заступника голови адміністрації області. Та не аби якої, а столичної. І не з чуток знав, які гроші там крутяться.

Ми, власне, так з Жекой і познайомилися. Мені від батька дістався досить великий і добре організований холдинг. Одне з наших основних напрямків - будівництво доріг. Це крім всього іншого, типу невеликих, але численних заводів з виготовлення щебеню, бетону та асфальтобетону; гірничодобувних підприємств; компаній, що здають в оренду нашу будівельну техніку, а також, маленької авіакомпанії для приватних перевезень і невеликого готелю на Рив'єрі.

Так ось Євген Сергійович, який досить скоро став просто Жекой, прийшов до нас з пропозицією співпраці, мовляв, готовий підсобити у будь-якій складній ситуації, тільки скажіть. Прям як знав. Тоді ми якраз взяли три дуже великих замовлення. Таких вагомих, що навіть наших потужностей не вистачало. Залишимо за дужками, що один з об'єктів був держзамовленням якраз від області, в адміністрації якої працював батько Євгена.

Попрацювали ми тоді на славу. Спрацювалися відразу, ніби все життя один одного знали. І заробили, м'яко кажучи, пристойно. Справи йшли вгору. Не те, що зараз.

Але то таке. Занурившись у свої думки, сам не помітив, як здається трохи перебрав. Піти б у ліжко, але не міг себе змусити піднятися. Неначе прикувало до крісла. У голові раз по раз спливала ця вульгарна картинка. Вона майже у нього на руках. Його долоня у неї на коліні, її у нього на грудях. Добре, що не навпаки.

Розчісувати власні болячки, особливо душевні - найбільша дурниця з тих, що роблять люди. Але навіть втома та алкоголь не приносили відчуженості та заспокоєння. Мене реально дратує і лякає ця ситуація, викликаючи якісь далекі розмиті спогади дитинства.

Розлючені крики батька. Ніколи - ні до, ні після, його таким не бачив. Мати плаче ридма, щось лепече. Він не слухає. Вона хапає його за руки. Він сильно штовхає її. Вона падає на диван. А я, зовсім ще хлопчисько, вийшовши із заціпеніння, кидаюся її захищати. А після цього мама їде назавжди. І бачимося ми з нею вкрай рідко. Вона живе на іншому кінці Землі з мужиком, з яким спала ще бувши з моїм батьком. Я люблю свою матір, але те, що вона зробила вважаю огидним. Спати з двома чоловіками паралельно, брехати та вивертатися? Навіщо все це? Але Бог з ними з цими спогадами.