Частина 5 Домовик з добавкою

«Знайди собі занедбаного домовика» - було написано на папірці, зверху якого лежали два квитки на екскурсію «Загублені стежки Галичини».

У вихідні персонал був вихідний, тому розважати себе ми мали самі.

Я, хоч і спала солодко після танців, але прокинулась рано і прокралась на кухню, в надії відшукати банку з чаєм.

А вже ввечері, з острахом прислуховуючись до шурхоту у кухні, я згадувала закинуте село десь за скелями Довбуша. І те, як екскурсовод запропонував пройтись по залишеним хатам. Послухати вічність.

Там я зняла з плеча сумку, щоб зробити гарні фото, бо перед відсутнім вікном так гарно розкинувся кущ калини.

Коли на мене з даху скочило якесь опудало, я заверещала, відмахуючись, та проґавила момент, коли в сумку почало щось лізти. «Чортзна-що» - обтрушуючи голову від павутиння та прілого листя, з подивом відслідкувала краєм ока якусь брудну ганчірку на сумці. Здивувалась потім, що вона кудись щезла, списавши це на переляк та обман зору

А ось ввечері, коли сестра вже солодко сопіла, а я під свічку попивала на кухні чорний чай, в моїй голові пролунало тонесеньким голосом – та який же він у тебе волоцюга!

Я поперхнулась, але перепитала – хто?

Якщо вірити в вигаданих істот, то розум сприймає це за реальність і ти точно з нього не з’їдеш. Це я так вирішила до відьом і домовиків відноситись. Господиня заборонила мені на очі показуватись – ось Опанаско і не показується. А розмовляти зі мною йому, напевне ніхто не забороняв.

- Так твій! Служка. Помічник!

Я підстрибнула на стільці, - у мене навіть дому не має, я в орендованому житлі мешкаю! Не мій він!

- Ну-ну, - скептично долинуло від холодильника, - чаю завариш?

- А банка де?

- Під раковиною!

- Ну добре!

- Добре це те, що я його відмию трохи, бо воняє від нього – здоровенькі були!

- А я все думаю, що тут зіпсувалось!

Опанаско пробурмотів ще щось, мені навіть почулося, що він мене салагою обізвав.

Але чудовий чай з банки затьмарив усі неприємності, і спати я пішла з великою чашкою, залишивши його частку на столі, разом зі смачним пряником.

Якби то я знала, що вперше підкормивши домового, ти вже від нього не відкараскаєшся. А особливо, якщо у нього наставник є, який про тебе такого на пліткує.

До речі, коли ми повернулись з екскурсії, нас на ганку зустрічав пакет з сушкою. Я коли його побачила – то зраділа, як дитина. Але все ж совість мучити почала. Кому гроші віддавати? Бо мені не подобається бути винною.

Ось про сивочолого я й думала, лежачи на другому поверсі на широкому ліжку. Йти знову в Баню? І як я буду розпитувати? Чи не знаєте ви Опанаса? Така собі ситуація. Хоч за білети гроші можна скинути туди ж, куди за будинок платила.

Але віддячити за подарунок вдалося набагато раніше, ніж я собі надумала.

Наступного дня ми вирішили спробувати власне щастя, та вирушили у Моршинський ландшафтний заказник, щоб зустрітись з оленями.

Не тими, що небриті-неголені, а з благородними тваринами, котрих розводять в цьому місці.

У нас з сестрою дві крайності. Зазвичай мені майже завжди везе, а у неї девіз в житті – не з моїм щастям.

Ось і цього разу, поки я захопленим ховрашком слідкувала за самцем, який вийшов за десять метрів від мене з лісу, на сестру натрапив кабан.

Чим вона йому не сподобалась – не зрозуміло, але він нас хвилин тридцять ганяв по лісу. Попереду сестра, він насідає на п’яти, а я ззаду – з аутентичними прокльонами, яких напередодні начиталася з інтернету.

У підсумку на нас виїхав Опанас на гнідому конику, та щось таке сказав волохатій нахабі. Від чого той рвонув в кущі, залишивши захекану сестру в спокої.

- Дякую! – просипіла вона, а чоловік спішився, та запропонував підвезти спортсменку з бігу по пересічній місцевості.

Я хрюкнула, та почала сміятись, згинаючись майже до землі. То, мабуть, нервове. З голими руками на кабана я б ніколи не пішла, все що могла - бігти, та закидати його прокльонами, в надії, що хоч один спрацює. Але коли Опанас трапився, у мене вже друге дихання закінчувалось.

- Я на конях ніколи не їздила. – повідомила Тетянка, та сховалась за мене, - з моїм щастям вона мене скине, чи вкусить!

Їй і так розваг вже було по саме горло, і вона тільки й мріяла, що лягти на дивані та подрімати під бурчання телевізора.

- Я вам гроші за сушку винна, - згадала власний гештальт.

- Це подарунок, - чоловік залишив сестру в спокої, і тепер дивився тільки на мене.

У мене на язиці крутилося «а за що?», але я розуміла, що він відповість або банальним «за чарівні очі», або словами з мультика «а просто так». Спокушати долю не стала, вирішила, що чоловіка все  ж треба віддячити за спасіння від кабана.

- А якщо ми вас запросимо на вечерю? – не до речі згадалися роли з очима зі сновидіння.

- А ви вмієте готувати? – проковтнув він слово смачно.

- Ну, чимось незвичним не здивуємо, чи ви чогось хочете?

- Добре. – погодився він аж занадто швидко, - тільки готуватимемо разом.

У мене навіть слів не знайшлося.  

- Це що, ми будемо один одного дивувати, - перепитала сестра.

- А чому б і ні? – підморгнув він нам, скочив на коника і тільки його й бачили.

- Спитай у свого гугла, як нам напростець вийти з цього ліса швидше, бо нам ще треба овочів купити, зробимо баклажанну ікру, вона в тебе така виходить, що язик можна проковтнути. І мало хто може встояти.

- Ти думаєш що він буде готувати м’ясо?

- Я думаю, що у нас не дуже багато часу.

По умовам конкурсу оповідання має бути не більше, ніж 40 тис. знаків. Тому для любителів довгих історій - то горе. Але, якщо твір сподобається жюрі. то більше читачів побачать рекламу і зможуть прочитати інші твори автора. Тому не засмучуємось.