Частина 3 Знайомство з відьмою

Від усіх тих процедур, від тиші за вікном, та, напевно, від чарівної води, відключилась я одразу, як до подушки голову донесла. І в сон я провалилася такий, який «мертвим» називають. Коли спиш і прокинутись не сила.

І прийшов до мене той француз-домовик, який попередньої ночі на дупу та нежить жалівся.

Десь пару хвилин він про «дуп у жить» мукав, а потім схопив мене за шию двома холодними долоньками, налякавши до чортиків.

«Жах, то який» - подумала відсторонено, бо навіть ті жаб’ячі долоньки мене не заставили прокинутись.

«Дуп у жить не й но!» - зціпив він пальці і почав душити. Ну, ось реально, перекривати доступ повітрю, та примушувати серце то калатати, від переляку, то завмирати від усвідомлення невідворотності.

«І помру я молодою» - завило щось у мені, бо в той момент я порівняла середній родинний вік жінок, за якого вони на небеса відлітали з власними п’ятдесят трьома. Ще жити та й жити!

Потім я ще більше перелякалась, уявивши, який сюрприз сестра отримає зранку, і, мабуть, саме це й заставило організм мобілізувати всі наявні сили та прокинутись.

Саме в цей час у вікна почав світити потяг, що прибував до Моршина. І по мірі того, як в кімнаті світлішало, я починала розрізняти дивне створіння, що таки сиділо між моїх грудей, та тримало лапки на моїй шиї.

«Розрізняти?» - завищав мозок побитою собакою, - та він же проявляється на фізичному плані буття!

Я від цієї здогадки сіпнулась, підскочила на ліжку, та до узголів'я ліжка притислась.

«Чур мене, чур!» - тремтячими руками спробувала перехреститися, причому чомусь обома одночасно.

Від мого маневру домовий, а на мою думку це був саме він, скотився на середину ліжка, і зараз піднімався на ноги.

«А нічого він такий собі» - промайнула недоречна думка, - файно вдягнутий, чепурний, та доглянутий.

Домовий склав перед вишитим комірцем сорочки долоньки та подивився очима побитого собаки - Дуп у жить не й но!

І стільки в тому погляді було суму! Сльозами очі наповнилися, у мене, навіть, серце краятись почало. Куди й переляк дівся.

- Та не розумію я твою французьку. Но франсе, чи як там говорять.

Домовик заблищав на мене поглядом, немов зрозумів проблему.

- Опанаско! - ткнув себе пальцем в груди. Правда якось у нього це ім’я через зуби вийшло. Губами ворушив, а рота не розкривав.

- Оксана, приємно познайомитись, - майже на автоматі відповіла я.

«Допоможіть негайно!» - тут же пролунало в моїй голові.

- Що? – ще не вірячи, що істота спілкується подумки, перепитала я.

- Зуби цукерка склеїла, рота відкрити не можу, - відповіла сутність і знов склала долоньки в жесті «ну, будь ласочка».

 - О! А! Жах який, - я відповіла домовику, та пролізла з ліжка на підлогу, - стоматологів у вашому світі напевне не має!

В голові тут же відобразився жирний знак питання.

- То лікар такий, не звертай уваги, - а сама думала над тим, як саме буду вирішувати проблему, бо цукерка, яка за цілий день в роті не розтанула, то вже катастрофа.

Прокравшись мишкою через вітальню, запалила свічку на кухні, причинивши двері. Ще й розбудженої сестри не вистачало, я з трудом розуміла, як буду пояснювати, що роблю і з ким розмовляю.

Із варіантів визволення в мою голову тільки гарячий чай та морозиво, яке робить карамель крихкою, приходили.

Як я ту крихку карамель у нього в роті потім буду розбивати – не думала.

- Ти який чай любиш? – спитала у Опанаска.

В голові тут же намалювалася колоритна картина, і я застогнала.

Закопчений металевий чайник, тринога, сірники. Металева банка з самої верхньої полиці шафки над холодильником. «О, так, джерельна вода!» Так ось для чого на стільниці біля раковини стоїть металеве відро прикрите кришкою.

Я обережно наповнила чайник водою і вирушила в ніч.

Опанаско залишився на кухні – чекати.

Швиденько дійшла до бані, і поряд з невеличкою бесідкою розгледіла облаштоване кострище. Невеличка сокира знайшлася схованою за дровником.

Наступна «творчість» налаштувала думки на той самий лад, коли хочеться зупинити час та насолодитись смаками, пахощами, навколишнім простором і самою собою.

Десь за хвилин двадцять, коли пахощі з носика чайника почали лоскотати піднебіння, затоптала залишки вогню, та повернулась на кухню.

Ще хвилин двадцять Опанаско сьорбав чай через трубочку, а я підливала гаряченького потроху.

Коли він розкрив рота, та заліз в нього долонькою, відскрібаючи цукерку від верхньої щелепи, я видихнула.

Але то я поспішила, бо за моєю спиною різко розчинилися двері, та жіночий голос рявкнув: «то це ти мого домового поцупити зібралась?»

- Щоб тебе трясця вхопила! – розвернулась я до жінки притримуючи рукою ліве погруддя, - ви хто?

- Господиня цього обійстя! – махнула рукою, та звузила очі, немов збиралась стріляти з них лазером, - відьма я!

- Дипломована? – немов чорти за язика смикнули, - стрес у мене до речі. І нічого мене поглядом свердлити.

- Тобі що, слова мого замало? Ще й ліцензію покажи? Де Опанаско?

Домовий вийшов з-за моєї спини, та помахав долонькою,  -  а ми тут чай п’ємо!  - трохи несміло пояснив свічку, філіжанки та закопчений чайник.

- Вона що, тебе приворожила? – загарчала вередливо відьма, а я розглядала чудну жінку, яка примчала серед ночі та мало з трусів не вискакує від радості, що її помічник живий-здоровий.

- Чайку? – запропонувала, майже автоматично, бо все це якось забагато для мого здорового глузду.

- Поговоримо? – підняла вона брову, напевне поспілкувавшись з Опанаском подумки, бо він похилив голову і розтанув, кинувши на мене сумний погляд.

- А що, є варіанти? – перепитала.

- Нема, ти на моїй території, а прості люди домовиків по умовчанню не бачать.

Так і влаштували ми нічні відьомські посиденьки.