– Ну, і хто його знайшов? – запитав Уве Ліндберг, закладаючи подушечку снюсу за ясна. Перед ним у калюжі блювоти лежав Анджело Моен, великий наркоторговець, за котрим поліція стежила не один рік, але так і не «впіймала на гарячому».
– Прибиральниця, Луїза Мюре.
– Емігрантка?
– Так, вона приїхала з Уганди. П’ять років у Швеції, – прочитав у своєму записнику Метью Оланд.
– Він жив тут? – озирнувся Уве. Апартаменти, в яких знайшли Моена, розташовувались у ресорт-комплексі «Грімм». До нього входили гольф-клуб, фітнес-центр, готель, ресторани, басейни. Це був офіційний бізнес Моена, який прикривав його злочинну діяльність.
– Ні. За словами охоронця Брента Коскінена, він живе в Норвікіні на садибі з виглядом на озеро. У нього є дружина Беатрис і чотирирічний син Леонард.
– Це його дружина? – Уве показав на спальню рукою, де на приліжковій тумбочці стояло фото рудоволосої жінки в купальнику. Її яскрава зовнішність затьмарювала екзотику морського пляжу. В саму кімнату поліціянт зайти не міг: там поки що ще працювали експерти.
– Не впевнений, – розгубився Метью.
– Де охоронець і прибиральниця зараз?
– Внизу, у барі.
– Ходімо, – сказав Ліндберг, знаючи, що експерти не скоро закінчать свою частину роботи.
Вони спустилися в бар. Попри денний час, тут усе ще було темно, бо штори щільні і, що повністю передбачувано для такого місця, дизайн приміщення – в червоних і коричневих тонах. Охоронець сидів за барною стійкою й пив каву. Здавалося, загибель шефа не надто турбувала його. З таким же спокійним виглядом стояв і бармен, який, не поспішаючи, натирав келихи. І тільки прибиральниця тихо плакала в кутку. Але не через горе, а радше через потрясіння, яке відчуває будь-яка нормальна людина, котра виявила труп.
Уве Ліндберг, крупний, світловолосий чоловік, сів на барний стілець біля такого ж крупного, світловолосого, накачаного охоронця Брента Коскінена.
– Як довго Ви працюєте на нього?
– Вісім років, – відповів той глибоким, сильним голосом.
– І як часто він ночував тут?
– Двічі або тричі на тиждень, коли роботи було багато і він не хотів тратити час на дорогу додому.
У поліціянта при слові «робота» з вуст охоронця наркоторговця мимохіть вирвався глухий, незадоволений звук. Одначе Брента це не знітило.
– Вчора… – почав своє запитання поліціянт.
– Вчора він відпустив мене о восьмій, – відчеканив готову відповідь Коскінен, – і приїхати на роботу нині я теж повинен був о восьмій, вечора, звісно.
– Дуже довгий трудовий день.
– Мені гарно платять, – і Брент виправив себе, додавши:
– Платили.
– Де його дружина зараз? Удома?
– Ні, Беатрис у Японії.
– В Японії?
– Її мати – японка, а батько – швед. Мати досі живе в місті Кобе, це префектура Хіого.
– А Ви непогано орієнтуєтесь, – вставив Метью Оланд, який стояв поруч, і отримав незадоволений погляд Ліндберга.
– Як я вже й сказав, – повільно й чітко пояснив Брент Коскінен, – я працюю на родину вісім років і декілька разів супроводжував Беатрис у поїздках.
– Зрозуміло, – змінив тему Уве. – Жінка на світлині у спальні Моема не схожа з японкою...
– Це фото його сестри, Анжеліки Моем. Вони близнюки.
– Як її знайти?
– Зараз вона на верфі в Італії. Скоро у них із братом повинен був бути день народин, 30 років. Вона хотіла подарувати йому нову яхту.
– Хм, – видав Уве.
У цю мить до них підійшов експерт і повідомив, що команда закінчила свою роботу і слідчі можуть піднятися в кімнату.
– Поки що не залишайте місто, – кинув Уве стандартну фразу охоронцеві й піднявся в супроводі Метью на другий поверх.
Апартаменти Анджело були просторні й розкішні. З великого французького вікна був вихід на ґанок, а звідти відкривався вигляд на гольф-поле, створене архітекторами у класичному шотландському стилі «лінкс». У приміщенні затишний диван і крісла, величезний екран домашнього кінотеатру, на столику слід від коробки цукерків. Саму коробку експерти забрали.
– Він постійно їв ці цукерки, – Метью побачив напрямок погляду Ліндберга. – Прибиральниця сказала, що як мінімум дві упаковки на тиждень з-під цих цукерків викидала.
– І можливо, яд був саме в них, – припустив Уве.
– Експерти точно ще не відповіли, – виправив обережно Метью, – Ви не розглядаєте можливість кримінальних розбірок?
– Ми розглянемо всі версії, – впевнено сказав Ліндберг, – але якщо отрута усе-таки була у цукерках, то, радше за все, це щось особисте. Як кажуть, отрута – це зброя жінок і спецслужб. Навряд чи конкуренти Моена застосовували б такі методи. Вбивство такої фігури, початок боротьби за територію – заява, і вона повинна бути гучною. Адже кожен повинен знати, що в місті новий господар.
#735 в Детектив/Трилер
#321 в Детектив
#4765 в Любовні романи
#2093 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 09.07.2024