Книга 8

– Ну, і хто його знайшов? – запитав Уве Ліндберг, закладаючи подушечку снюсу за ясна. Перед ним у калюжі блювоти лежав Анджело Моен, великий наркоторговець, за котрим поліція стежила не один рік, але так і не «впіймала на гарячому».

– Прибиральниця, Луїза Мюре.

– Емігрантка?

– Так, вона приїхала з Уганди. П’ять років у Швеції, – прочитав у своєму записнику Метью Оланд.

– Він жив тут? – озирнувся Уве. Апартаменти, в яких знайшли Моена, розташовувались у ресорт-комплексі «Грімм». До нього входили гольф-клуб, фітнес-центр, готель, ресторани, басейни. Це був офіційний бізнес Моена, який прикривав його злочинну діяльність.

– Ні. За словами охоронця Брента Коскінена, він живе в Норвікіні на садибі з виглядом на озеро. У нього є дружина Беатрис і чотирирічний син Леонард.

– Це його дружина? – Уве показав на спальню рукою, де на приліжковій тумбочці стояло фото рудоволосої жінки в купальнику. Її яскрава зовнішність затьмарювала екзотику морського пляжу. В саму кімнату поліціянт зайти не міг: там поки що ще працювали експерти.

– Не впевнений, – розгубився Метью.

– Де охоронець і прибиральниця зараз?

– Внизу, у барі.

– Ходімо, – сказав Ліндберг, знаючи, що експерти не скоро закінчать свою частину роботи.

Вони спустилися в бар. Попри денний час, тут усе ще було темно, бо штори щільні і, що повністю передбачувано для такого місця, дизайн приміщення – в червоних і коричневих тонах. Охоронець сидів за барною стійкою й пив каву. Здавалося, загибель шефа не надто турбувала його. З таким же спокійним виглядом стояв і бармен, який, не поспішаючи, натирав келихи. І тільки прибиральниця тихо плакала в кутку. Але не через горе, а радше через потрясіння, яке відчуває будь-яка нормальна людина, котра виявила труп.

Уве Ліндберг, крупний, світловолосий чоловік, сів на барний стілець біля такого ж крупного, світловолосого, накачаного охоронця Брента Коскінена.

– Як довго Ви працюєте на нього?

– Вісім років, – відповів той глибоким, сильним голосом.

– І як часто він ночував тут?

– Двічі або тричі на тиждень, коли роботи було багато і він не хотів тратити час на дорогу додому.

У поліціянта при слові «робота» з вуст охоронця наркоторговця мимохіть вирвався глухий, незадоволений звук. Одначе Брента це не знітило.

– Вчора… – почав своє запитання поліціянт.

– Вчора він відпустив мене о восьмій, – відчеканив готову відповідь Коскінен, – і приїхати на роботу нині я теж повинен був о восьмій, вечора, звісно.

– Дуже довгий трудовий день.

– Мені гарно платять, – і Брент виправив себе, додавши:

– Платили.

– Де його дружина зараз? Удома?

– Ні, Беатрис у Японії.

– В Японії?

– Її мати – японка, а батько – швед. Мати досі живе в місті Кобе, це префектура Хіого.

– А Ви непогано орієнтуєтесь, – вставив Метью Оланд, який стояв поруч, і отримав незадоволений погляд Ліндберга.

– Як я вже й сказав, – повільно й чітко пояснив Брент Коскінен, – я працюю на родину вісім років і декілька разів супроводжував Беатрис у поїздках.

– Зрозуміло, – змінив тему Уве. – Жінка на світлині у спальні Моема не схожа з японкою...

– Це фото його сестри, Анжеліки Моем. Вони близнюки.

– Як її знайти?

– Зараз вона на верфі в Італії. Скоро у них із братом повинен був бути день народин, 30 років. Вона хотіла подарувати йому нову яхту.

– Хм, – видав Уве.

У цю мить до них підійшов експерт і повідомив, що команда закінчила свою роботу і слідчі можуть піднятися в кімнату.

– Поки що не залишайте місто, – кинув Уве стандартну фразу охоронцеві й піднявся в супроводі Метью на другий поверх.

Апартаменти Анджело були просторні й розкішні. З великого французького вікна був вихід на ґанок, а звідти відкривався вигляд на гольф-поле, створене архітекторами у класичному шотландському стилі «лінкс». У приміщенні затишний диван і крісла, величезний екран домашнього кінотеатру, на столику слід від коробки цукерків. Саму коробку експерти забрали.

– Він постійно їв ці цукерки, – Метью побачив напрямок погляду Ліндберга. – Прибиральниця сказала, що як мінімум дві упаковки на тиждень з-під цих цукерків викидала.

– І можливо, яд був саме в них, – припустив Уве.

– Експерти точно ще не відповіли, – виправив обережно Метью, – Ви не розглядаєте можливість кримінальних розбірок?

– Ми розглянемо всі версії, – впевнено сказав Ліндберг, – але якщо отрута усе-таки була у цукерках, то, радше за все, це щось особисте. Як кажуть, отрута – це зброя жінок і спецслужб. Навряд чи конкуренти Моена застосовували б такі методи. Вбивство такої фігури, початок боротьби за територію – заява, і вона повинна бути гучною. Адже кожен повинен знати, що в місті новий господар.