П'ятниця

Це була чергова п'ятница та почалась вона з чергового дзвінка будильника. Чесно кажучи(не дивлячись на те, що я ліг спати о другій годині), я не був у пригніченому настрої, бо знав, що ввечері зможу відпочити. Знаю, що більшість між п'ятницею та суботою, звичайно, виберуть суботу. Та я, на жаль, чи на щастя, не притримуюсь цієї думки. Можливо, через те, що саме в п'ятницю я відчуваю себе потрібним, бо маю ходити на роботу, але в той же час ввечері не маю ніякого обов'язку вмикати будильника, щоб завтра раненько піднімати свою дупу з ліжка. До речі, про роботу: працюю я кур'єром. Так, звучить, наче повне лайно, але закладаюсь це не так погано. Я знаю місто дуже добре, кожен гарний куточок. Часто знаходжуся на свіжому повітрі й не просиджу своє не саме привабливе місце в якомусь офісі, у не дуже престижній компанії, бо в престижну компанію потрібна вища освіта(якої, як ви зрозуміли, я не маю). Тим паче це не так погано, хоча би тому, що я отримую 7 тисяч гривень на місяц. Це корректно розповідати про свою заробітню платню? Ні? Гадаю, мені байдуже. До якого мені біса скільки людей знає кількість грошей, що я отримую щомісяця, якщо за все своє життя найбільша кількість моїх збережень не перевищувала сіми тисяч? І то, у день отримання зарплати.
Так, як всі зрозуміли, що в розкоші я не живу. Можу трохи розповісти про себе, родину та все таке інше, поки буду збиратися. Зазвичай я витрачаю хвилин 20 на те, щоб почистити зуби, щось вкинути до рота, та вдягнутися. Але сьогодні я був у надто піднятому настрої та впорався швидше. Та не вважаю, що це важливо зараз.
Отож, давайте знайомитись ближче, я Даніель, але мені не принципово, тож всі кличуть мене Ден чи Денні. Мені 23 роки, і я, здається, починаю чути як дівчати починають кричати, як я можу в свої 23 працювати кур'єром, що я закінчу п'яницею, а також, що я не маю ніяких цілей, та просто існую, а не живу. Але я попрошу зупинитися, бо я маю ціль і свою сродну працю. До речі, аналогічну до сродної праці чоловіка, що ввів цей вислів у обіг. Тобто я -- письменник. Не знаю чи файний, чи щось типу "щоб було що закинути до багаття, коли надто холодно, а Шекспіра чи Ніцше -- шкода". Але тим не менш, я пишу. Частіше романи, рідше вірші. Надихаюсь маленькими речами, іноді достатньо хмурих днів, щоб написати щось до біса чудесне. Трохи парадоксально, але я надто закоханий у хмарні погодні умови. Хоча після зими, раннє сонце дає те, що не може навіть щось маштабне.
Час від часу мої ідеї виникають із ситуацій із власного життя. Але все ж більше я все вигадую. Мій світ набагато цікавіший, ніж той у якому я живу. Я хоча б сподіваюсь на це.
Родини, між тим іншим, я зовсім не маю. Мій тато(козел останній) пішов від мами ще коли вона була вагітна мною. За все моє життя ніколи й не з'явився в моєму житті. Я його не знаю, а те що знаю про нього не презентує його з гарної сторони, тому я намагаюсь не думати про це та про нього.
Про маму я міг би розповідати від зорі до зорі, як би пам'ятав бодай щось. Вона померла, коли мені було чотири. Онкологія така сука, щоб ви знали. Єдине, що я можу сказати: кожен раз, коли я згадую, як вона вкладала мені спати, я відчуваю тепло. Вона кохала мене всім серцем, а я кохав її, і надалі кохаю. Я не маю ні одного спогада в голові, але пам'ятаю запах -- цукерки з м'ятою. Завжди в нашому будинку був цей запах. І від неї, і від мене, бо я був її частиною. Здається, я не знаю її зовсім, але відчуваю. Вона була неймовірною. І могла би бути і далі. Та не можна жити постійно минулим, тож, якщо вам цікаво хто мене виховував, я маю для вас відповідь -- бабуся. Мати моєї мати. І невже після цього речення я дійсно вважаю, що можу писати щось гідне для мільярдної аудиторії? Жартую. Звичайно, що не можу. Майже смішно.

Я глянув на годинник і сьома година ранку нагадала мені, що ще не субота й мені потрібно рухати булками до поштового відділу. Тож я відправився саме туди.