Запах хімікатів забив ніс. Сонце засвітило очі. Відкривши їх, я побачила сніжно-білу стелю, повернувши голову трохи вбік, я побачила чоловіка, напевно це був лікар. Хоча, це було логічно, адже судячи по всьому, я була в лікарні. Білі стіни, запах медикаментів, чоловік вбраний у біле з паперами в руках? Так, це точно була лікарня.
-Отямились?Як себе почуваєте? - його губи ледве заворушились. Він був молодий, з голубими наче океан очима (це було перше, що я помітила), широкими плечима… Можна сказати, що це була мрія кожної дівчини, але не Клізабет. Ні, їй не подобались такі чоловіки.
-Шия болить, і голова теж. Як я сюди потрапила? -спитала я.
-Ну це вже потрібно питати у вас, я сподівався це ви мені розкажете, що сталось. - котики його вуст повільно піднялись вгору.
-Але… Я не памʼятаю.
-А щось хоча б памятаєте? Про себе, свою сімʼю? - лікар нахмурився.
-На жаль, ні…
-Зрозуміло, мене звуть Едріан, якщо я буду вам потрібен то кличте. Зараз, я маю йти до інших пацієнтів, але скоро повернусь.
Він зробив запис у блокноті і пішов.