Епілог

Чули про таку гру?.. Влізаєш до юрби й вдаєш, ніби тебе не існує. Насправді ти спокійно очікуєш свого часу, соловіючи від потужної навали сусідських пахов. Навколо тебе мліє у емпатії й взаємному розкачуванні наймогутніша сила Всесвіту – людський натовп. Та варто комусь деригорлом заволати: «лупи голомозих!!!» - і просунуте об’єднання мирних панібратів регресує в зграю цькувальників і задир.

Я одразу ж запала на цю лоскочучу нерви гру, адже так весело спостерігати, як вимкнені тобою провокатори заклопотано озираються по сторонам: що за чортівня зуміла вчасно заткнути їм рота звичайною шоколадною цукеркою? Невже ви думали, вона – чарівна?..

Ця гра засмоктує…доки я в натовпі, хтось не встигає вчасно вшитися, стаючи заручником власної провокації. Він, звичайно ж, виправдовується тим, що світ – великий, могутній, завжди у всьому правий, а він – маленький, пригнічений і завжди в чомусь винний, і його таємна гра – це лише спосіб відновити рівновагу, зробивши своє затуркане «я» альфою суспільних процесів.

Хтось насолоджується місією людини-провокатора, а я відбуваю на цьому пості важке покарання. Колись через мене загинули люди. Тепер я розшукую в неті ящики під логіном «піхто». Я і є той самий провокатор, що перетворює життя інших, менш досвічених провокаторів на суцільний кошмар.

Моя історія завжди починається й завжди закінчується на звичайному мості, в звичайному мегаполісі, де провокація разом із мізковибуховими тягнучками, хмарою промислового смогу й втраченими амбіціями – є звичайним явищем життя.

На мості, де все перило згвалтоване дратівливими монологами «тут був (ла)…». Бо люди марять власним безсмертям і штрикають метал в надії хоч кілька банальних «тупізмів» полишити після себе до наступного косметичного ремонту.

Де вони зараз ці Колі-Олі? А може… Я заглядаю в Дніпро, звідки невпинно струменить вологе повітря. Хто із цих невідомих зайд наважиться зайти глибше? Хто використає перило як трамплін? Важка вода великої ріки зберігає страшні таємниці.

Як завжди, помічаючи розчавленого власною провокацією суперпровокатора, я трохи нервую, і спочатку відправляю на знайомство свій голос на ймення Пустодзвін. Гра в «тебе не існує» продовжується. Я не поспішаю розкривати новоприбулому салазі всі подробиці його майбутніх пригод і спускаюся до бідолахи лише на сонячному промені. Я із непідробною радістю пригадую йому останні події його життя.

Та ось і він – мій новий учень. Його провокація не вдалася: пацюки, замість налякати, зжерли кухаря-японця із суші-ресторану. В нього замислені карі очі, звідки пощезали всі колишні бісики, а руки трохи подригують після двотижневого запою. Важкий випадок й, до біса, знайоме ластовиння…