Бажання

Виринули ми із акваріуму в чиємусь помешканні. Злякані соми настовбурчили свої вуса від жаху, коли відчули поряд розм’яклі від вологи репаки мого небесного друга. Нам якось вдалося злізти на підлогу й витряхати воду з вух.

Кімната здавалася незаселеною. Величезний акваріум, глухо зашторені шматом чорного сукна вікна й порожній спальний мішок у кутку свідчили про аскетичні смаки володаря помешкання, що, певно, був чоловіком, судячи із дірявих шкарпеток, які грудилися посеред кімнати, вказуючи на всі напрямки всесвіту, наче стрілки розмагніченого компасу.

Мантія поліз до шкарпеток і, затикаючи носа, витяг з-під давнопраного звалища найнеобхіднішу річ сьогодення – персональний комп.

— До справи, Ляльцю. Вмієте користуватися цією штукою?

Я передригнула плечами.

— Мабуть, на небі ще не в курсі, що цією штукою на землі користуються навіть новонароджені, адже на сторінках Нету можна знайти що завгодно, включаючи материнське молоко, — отже я розгорнула ноут, котрий, не дивно, був під’єднаним до світової сітки, й…

— Лялечко, що з вашим обличчям?.. — Мантія тим часом встиг роздмухати свою люльку-дулю й засмердіти димом всю кімнату.

Так, відчуття дежавю – це коли ти бачиш власне мило в користуванні якогось невідомого ідіота, що зламав твій електронний сховок залюбки, в передчутті інтимних цікавинок.

— Він має доступ до мого емейлу.

— А людською мовою? — перепитав небесний прибулець, пихкаючи люлькою.

— Володар цієї кімнати зайшов у мою поштову скриньку й перечитав всі мої повідомлення, а їх тут… — кількість замовлень на провокацію за час мого відлучення від справи зросла в геометричній прогресії. Холодний піт знову заволодів моєю спиною. Хто ж цей нахаба?.. Тільки не…

— …а ви про того бешкетника з ухилом до німецького порно? — знову проявив прекрасні здібності до телепатичного читання думок Смугаста Мантія.

— Вірус Про! — я ледь не сіла. Одразу на всю купу непраних шкарпеток. — Краде мої провокації…

— Як цікаво… — муркнув Мантія, щось вишукуючи зелено-червоним оком на стелі.

—…ви знали! — раптом здогадалась я,—…ви про все знали, ще там на мості, коли завадили моєму самогубству.

Мантія зробив вигляд, що гірко зітхає.

— …так знав, лялько…

— Але…навіщо? Ви водили мене за носа, підкладали свиню, заковували в кайдани? Навіщо всі наші скажені пригоди, коли ми одразу ж могли піти навпростець!..

—…навпростець, іч, яка ви розумна ляля. Інколи людині треба наблукатися по колу, щоб зрозуміти, що вихід може бути там, де й вхід. Щоб до неї прийшло усвідомлення важливих речей…

— Ви із Белькотом мене ошукали… — гірко зітхнула я. Знову захотілося плакати, на це раз не криючись, навзрид. Важкими зусиллями сльози вдалося спинити ще в зародку. Переборюючи бажання гучно наляскати свого небесного дружка по вдоволеному писку, я сухо освідомилася, — і…що далі? Куди бігтимемо? Кого рятуватимемо на цей раз? Вбивць, самозакоханих левів чи ж рудих тарганів?..

— Пацюків, — невинно всміхнувся Мантія, бавлячись із кільцями диму.

Тієї миті я була ладна не лише ляснути брехливого смердюка по величезній гарбузяній пиці, я була ладна трощити все, що могло лише трапитися на моєму шляху, і в першу чергу запустити на люстру діряві шкарпетки мого старого-знайомого невдахи провокатора Віруса Про! Та раптом двері відчинилися й…

…до кімнати хтось вбіг, і полегшено зітхнув. Із рук задиханого незнайомця, вирядженого в темний плащ й чорні окуляри (невже у всіх провокаторів такий банальний стиль вбрання?), на підлогу гупнуло щось важке і рухливе, видаючи невдоволений пискіт. Незнайомець вмикнув світло й одразу ж помітив чужинців, себто нас. Він трохи відступив до дверей, кидаючи заклопотаний погляд на підлогу, де рухався мов живий і роздратовано пищав великий сірий мішок.

У неспокійному погляді незнайомця, захищеному темними окулярами, мабуть, майнуло вірне рішення: дременути на всі чотири, однак він не міг залишити цінний мішок напризволяще. Несподівано він зняв окуляри і, швидко опустивши очі додолу, знову зітхнув, цього разу важче:

— Добре здаюсь! Ось моє щире зізнання, — незнайомець покопирсався у кишені й витяг згорнутий навпіл аркуш паперу.

— Дозвольте, — Мантія перехопив аркуш і заглибився у читання.

Незнайомець підняв очі, що виявилися підступно-карими, й винувато поглянув на мене, попри все в його очах тихо плигали знайомі мені ще з дитинства бісики. Руде обличчя, із якого, незважаючи на час, не зійшло ластовиння, видавалося нахабним і зарозумілим.

— Вітя П.? — несподівано для себе упізнала я.

Незнайомець ствердно хитнув головою, та враз одумався:

— Я не Вітя П. Певно, ви мене з кимось плутаєте, мамзель.