Тринадцята посмішка

— …ну, нарешті! — вигукнула Велика Лю, розгортаючи могутні обійми перед генієм сучасної стоматології Немийрук, — ти ж знаєш, подруго, що в мене лише п’ять хвилин нормальні руки…три з лишком уже минули!

Танечка привітно помахала сокирою, мліючи в міцних обіймах.

— Здоров, подруго…

Кілька секунд вони лагідно тисли одна одну.

— Уяви…мені на мить здалося, що я бачила Чеширську із навіженим обличчям, — сказала Велика, відмахуючи щось перед своїм зором.

Танечка втомлено сперлася на сокиру:

— Дивно, й мені примарилося щось схоже. Кілька годин тому на прес-конференції якась дошкульна дівка, теж трохи схожа на Чеширську, поставила мені перше ковзке запитання за час, доки я вбивала. Дванадцять років я чекала саме на таке запитання, а коли мені його поставили, зіткнулася із проблемою відповіді. «Навіщо посмішка?» – яка дурня...

— А ти що-небудь збреши й посміхайся, посміхайся, — підказала Велика, — бо посмішка – це 99 відсотків успіху. Не важливо що, головне як.

— Не маю ніякого бажання усміхатися, подруго. Посмішку доводиться гримувати. Ось, помилуйся, — Немийрук послинявила долоню й почала розмазувати свою посмішку, що дійсно виявилася намальованою. За якусь мить посмішка злізла, оголюючи тісно зімкнені вуста із опущеними до землі кутиками.

— Посміхатися за планом безпечніше, — почала втішати засмучену подругу Велика Лю, — ти ніколи не помилишся, кому треба всміхнутися, а кому – ні.

— А мені здається, що посмішка – це щось спонтанне. Хаотичне, неконтрольоване…

— Продовжуй…

— ...голодне. Не покормиш – підточить твою власну серцевину. Весь час просить солоденького чи гостренького, — Танечка полоскотала лезо сокири, —...чому я не маю вдосталь чарівних цукерок?..

— Це ж атавістична ірраціональна тупість! — зауважила Велика Лю, позираючи на годинник. Ще хвилина, й у неї видовжаться вусики.

— А ти тоді з’їла свою цукерку чи внесла як речовий доказ до архівів?.. — запитала Немийрук.

Велика Лю не мала часу, щоб брехати, – якісь півхвилини, й вона з ніг до голови вкриється парким хітином.

— Гаразд…я його загадала!

— Невже?! — не повірила Тонечка, — а яке, якщо не секрет?..

— Щоб мене поважали й боялися.

— Ти домоглася свого, — одразу ж погодилася Нечепура, — а от моє друге бажання так і не здійснилося, клятий Вітя П. жив зі мною в одному будинку, в той трагічний день він стеріг мене під під’їздом, відібрав цукерку Чеширської й прилякав, що підкине до мого портфелю живого пацюка, якщо я розповім, що він прогуляв суспільну працю у старої директорки…а все могло б скластися інакше, якби я загадала інше бажання…

— Нічого…все в твоїх руках! — по-могутньому втішила вбивцю Велика Лю, скосивши око на фірмову сокиру в тендітних пальчиках подруги.

— Я перерахувала всі свої заощадження на твій рахунок, — згадала, чого прийшла Немийрук.

Велика Лю із вдячністю поцілувала ту в напружене чоло.

— Дякую. Котрий рік підряд ти рятуєш мої дослідження надможливостей. Ти мій бізнес-ангел. На ці кошти ми збудуємо нову лабораторію із виведення талановитих стоматологів. Як ти ставишся до ДНК піраньї?..

— Мені вже час… — зітхнула Танечка, перекидаючи сокиру через плече.

— Це з-за тебе такий гамір? — спитала Велика Лю, помітивши, що в неї вже починають видовжуватись вуса.

— Журналісти. Чекають на тринадцяту посмішку.

— Ти добре подумала?.. — зажурилася Велика. Її очі почорніли й округлилися та не від суму, а з-за тарганячої метаморфози.

— Так. Настав час здійснення мого справжнього бажання, — відповіла Немийрук, пестячи свою сокиру,— все в моїх руках. От і скінчилася наша венчурна компанія, Лю…

Та Велику Лю вже застукала велика мить перетворення. Вона швидко обросла хітиновим покривом і тяжко звалилася на підлогу. З-під рудого хітину визирнула її маленька душа у вигляді слабких недорозвинених крилець. Тарган Лю помахала Танечці щетинистими лапками і повільно покотилася до кабінету.

Немийрук розвернулася й, зітхнувши, побігла на перший поверх. На подвір’ї колишньої школи №1 вже були встановлені софіти. Масмедійники старанно готувалися до прямого ефіру. Комусь – фарбованому темною пудрою й золотавими тінями – пощастило коментувати процесс створення тринадцятої посмішки.

Немийрук слухняно сіла на вчасно підставлений стілець, щоб і її причепурили. Поряд давала настанови, як себе вигідно поводити перед камерами, її піар-директор й за сумісництвом прокурор – пані Грязнова.