Семінар

— Спочатку знімемо ці середньовічні кайдани! — нагадала я, намагаючись перегарчати старий перпетум мобіле.

Скелет із кістяним рипом крутив кермо й не озирався. Доки ми пересікали вечірнє місто, я борсалася мов риба на задньому сидінні, намагаючись звільнити посинілі руки від цупкого залізяччя. Та від кожного мого поруху отвори у кайданах ставали дедалі вужчими.

— Не рухайте кінцівками! — порадив Чахлик, знімаючи з себе фуражку. Вигляд у нього був ще той.

— Треба зупинитися й зняти кайдани, — сказала я.

— Не маємо права зупинятися, — заперечив оперуповноважений Кістяк, — шеф заборонили.

— З яких це пір ти працюєш на смугастого пройдисвіта?.. — образилася я.

— Він дав мені м’яса, — почав виправдовуватися Чахлик.

— То тебе прикормили як пса?.. — розгнівалась я, — й тобі мене аніскілечки не шкода?..

— В мене немає гіпофізу, тому я не можу співчувати, — зізнався кістлявий, як смерть, водій. — Шеф наказали не спускати із вас вічниць і не знімати кайданів, навіть, якщо ви порівняєте мене із моїм смертельним ворогом – псом.

— Ага… зрада.

— Не маю сірої речовини, щоб підтвердити ваше припущення, — відповів Чахлик.

— Тобі щастить… — зітхнула я.

Що можна взяти з цього скелета, крім кісток для сусідського бульдога?.. Тому я зосередилася на власних справах. У мене лишився останній шанс знайти цукерку. Все вказувало на те, що невловима Танечка полює на Велику Лю. Чому я одразу не здогадалася? Адже це так логічно: віддячити тому, хто публічно кинув у тебе камінь, хоч Велика Лю й не засікла Танечку за підпільною малярською справою, а лише піарила власну персону, та саме з її могутньої руки все й розпочалося…

Далі мене осінила наступна вірна думка: кайдани на мені не випадково: ніби вся небесна братія намагається приборкати мою занадто активну ініціативу із порятунку загниваючого Всесвіту. Комусь не вигідно, щоб я допомагала влаштовувати особисте життя колишнім однокласницям, комусь конче потрібно, щоб я швидко з’їла чарівну цукерку й…що далі? Що трапиться, коли я з’їм цукерку?.. А раптом не трапиться нічого, бо хто доведе, що те, що сталося з моїми однокласницями не справа їхніх власних рук, а поміч чарівного артефекту? Що робити із моєю алергією на шоколад?.. І де смугастий смердюк із його пофігістичним підходом до життя?..

— Треба розробити план і написати доповідь! — несподівано долинуло з водійського місця.

— …що? — підскочила я на сидінні, гуркаючи кайданами, – і якась непевна здогадка щодо небесного прибульця, не встигнувши з’явитись – розвіялась. Я гнівно поглянула на скелета: теж мені креативщик. Ані мізків, ані уяви.

— По причині вродженої відсутності правої півкулі, що відповідає за конкретно-образне мислення, будемо міркувати абстрактно, — захрускав нижньою щелепою Чахлик.

— Уважно слухаю, — вичавила я з себе поганеньку усмішку.

— Що вам відомо про тарганів?.. — поцікавився чахлий водій.

— Бридкі руді вусані з гарним апетитом: їм начхати на задавнений термін придатності продуктів. А ще вони спілкуються за допомогою телепатії І залазать у вуха сплячим людям.

Скелет почухав себе по оголеній вушній раковині. Останній факт з життя тарганів його насторожив.

— А щось… позитивне вони роблять?

— Лякають наших сусідів.

— …як би це наважитися вам сказати, не маючи й краплі адреналіну через відсутність мізкової речовини й надниркової залози… — затріскав щелепою Чахлик, та в цей момент ми втрапили в величезну баюру, й він замовк.

Таврія ж човгикала, не здогадуючись про правила дорожнього руху, люди виривались майже з-під коліс, – та кістлявому водилі було чхати на живих. Ведучи машину однією кісткою, він встигав на ходу розробляти свій геніальний план:

— …план такий, — тріскала щелепа, — нам треба дочекатися появи Немийрук, тут й безмозкому кістякові без індуктивно-традуктивного мислення зрозуміло, що тринадцятою жертвою Танечки стане Велика Лю. Я видам себе за професора тарганології Кістяка, а ви станете моєю асистенткою. Будете демонструвати наочні матеріали, — Чахлик заліз вільною кісткою до бардачка й вихопив звідти в дірявій жменьці зграйку рудих тарганів, що зразу ж втекли, перебираючи лапками, крізь трубчасті кістки скелета в моєму напрямку.

Я запищала від огиди. Кайдани ще міцніше вгризлися в мої зап’ястки.

Таврія, востаннє спльовуючи, пригальмувала під високим парканом, рясно обмотаним колючим дротом, на якому мався погрозливий припис 220в. Ці малопривітні місця видалися мені дуже знайомими. На воротях висіла табличка: «Технобаза інтелектуальних та анатомічних інновацій. Вхід суворо за перепусткою. Для учнів вхід по відмінному табелю».