Допит

   — Води! — стогнало в мені похмілля. Хоча мене й оточували мегалітри води, щоправда, дніпровської, та спробуй дотягтися – й ти перша страва дніпровського щупака, якого вже давно не фіксували в своїх сітях березняківські рибалки.

     Отже…я знову на мості.

     Позаду загальмувала автівка:

      — Гей, ти? Чого стовбичиш у кайданах?! — хтось невдоволено поцікавився з-за спини. Є, значить, у старому місті небайдужі до людського горя.

     — Не белькочи, й без тебе нудить! — простогнала я, намагаючись зняти вкляклу ногу із поруччя. Для цього мені знадобилися власні руки, та я швидко зрозуміла, що не владна над ними. Мої руки були заведені назад, і щось важке міцно затисло їх холодними обценьками. Я покрутила заціпенілими зап’ястями – цього ще не вистачало. Пригадую могили, старий оцет, налиганих куль-дворян, прохання Веселковського, гикаючого увісні Мантію, та щось ніяк не пригадаю, як на мені опинилися важкі кайдани. Невже злі жарти фотомоделей?..

    — Мандрівний йолопе! — відчуваючи неміч і запоморочення, заволала я. — Де твій брудний шеф?.. Хай негайно зніме із мене це залізяччя!!!

   — Буде виконано, лялечко! — дзявнули на вухо.— Зараз я тебе до нього доставлю! Сєрий, поможи погрузити цю обсмикану кралю в лімузин. Вона хоче до шефа!

    Тільки зараз мені відкрилися нові й неприємні обставини власної кепської справи – мене впіймав міліцейський патруль. Доки я напружувала мізки, намагаючись вигадати якусь правдоподібну версію свого перебування на мості із перекинутою ногою й закутими у кайдани руками, мене наче худобу загнали в клітку і примкнули дверцятами. Яка ганьба! Що про мене подумали б колеги по провокації? Як би зрадів Вірус Про! Втрачаєш професіоналізм, Ляля Че!

    У міліцейському джипі трясло не гірше, чим у таврії. Це не допомагало креативно мислити в бік звільнення. За те інші, паршиві думки грозовими хмарами обклали мізки. Моя однокласниця залюбки теше людям щелепи, бо колись всім було чхати на її бажання. Друга однокласниця зла на мене за свою невдалу смерть. Третя, на щастя, не може гніватися, бо вже надцять років як мертва, – і наостанок мене зрадив мій небесний друг. Та все це ніщо, в порівнянні зі справжнім нещастям, – я пообіцяла виконати бажання Веселковського, геть забувши про власне: змінити долю померлих через мої провокації, повернувши їх до життя, після чого мені не доведеться розплачуватися власним самогубством!

   Двоє патрульних швидко доставили мене до районного відділку міліції і, посміюючись, затягли всередину. Вони справедливо вважали мене обдовбаною чи навіженою куркою, або й те, й друге, і третє разом. Мене заштовхали до приймальні й кинули на лаву підозрюваних. На мене швидко накатали кепську справу в справжній новенькій папці. Час було замислитися про земного платного адвоката.

   — Агов, ти, Нефертіті в браслетах, за мною…тобто переді мною! — витрусивши кіло лупи із нестриженого чуба, наказав недбало поголений лейтенант. За цими ознаками я дійшла висновку, що він і є тим самим страшним шефом.

     Ми довго блукали скупоосвітленими коридорчиками, доки не зупинилися під дверима № 999.

    — Стій! — лейтенант засунув ключ до замкової шпарини й щосили почав трясти розхитану ручку. Десь на шостій хвилині залізні двері піддалися. До цього часу мій новий начальник встиг вкиритися потом, а навколишній простір міцним тришаровим матюком.

     Я, на свою біду, встигла помітити, що щасливий номер кабінету насправді перевернуте з-за постійної «трясця твоїй матері» 666. І від того ще більше пересохло у роті. 

    Як тільки ми потрапили всередину, лейтенантик, не мешкаючи, перейшов до допиту, трусячи навколо себе лупою:

     — Хто така? Шо робила на мості в кайданах? Де працюєш?

    — Я без адвоката нічого не скажу! — здавлено бовкнула я, помічаючи розвішані на стінах кийки.

   — Гм…але своє ФІО ти…ви повинні назвати, — якось пом’якшав і змилувався слідчий. Він відкрив шухляду й дістав звідти «Правила допиту божевільних», певно, він вже ознайомився із фактами мого затримання. Знайшовши в посібнику розділ «Як правильно ставити ковзкі питання», слідчий відважно трусонув нестриженим чубом. — Назвіть ваші фамілію, ім’я та по-батькові, а також вкажіть рід занять.

   — Чеширська Ляля Батьківна. Заняття не мають роду, бо вжиті у множині.

    Із лейтенантського чуба здивовано посипалася лупа.

   — Ще раз про рід занять, будь-ласка.

   — Провокаторша й вбивця, — зібравшись із духом, зізналась я.

   — Базіка… — підвівся лейтенантик.

   — Ні-ні…це вже я не базікаю…

   — Базіка! — наполягав на своєму міліціянт.