Весілля

   Віп-пасажирка спочатку чорних волг, потім чорних джипів, Янгол З. закінчила свої дні в тіні старих кленів дворянського кладовища, легко вмістившись зіщуленим тільцем між похованнями графа Констянтина Оскаровича Кавкіна й першокеруючого четвертим округом відділення корпусу прикордонної варти генерал-майора Емануїла Ельпідифоровича князя Бугаличева. Та навіть після смерті заповітне бажання Янгола, як не дивно, втілювалося в життя.

   Опівночі вона виходила заміж за старого князя Бугаличева, що мав вигляд миршавої кулі з сивою борідкою і простреленими легенями. Щедрий панський стіл було накрито у склепі родини Кумишевичів, що здавали його в оренду під різні дворянські заходи. Підлога склепу була встелена рештками цивілізації готів та майоликовою плиткою. По стінах повзав отруйний плющ. Кілька свіжих вінків жовтих троянд із свіжих поховань вінчали місця наречених.

   На весілля дівиці Золотарьової і князя Бугаличева припхалося майже все мертве панство: пихаті кулі з вусами й дворянськими стрічками, з юними коханцями, із престарілими доньками котре століття на виданні, бундючними дружинами у трухлявому соболі й шалапутами-синками, що мажорилися перед фотомоделями дірявими рейтузиками від Юхима-швеця.

   Запрошених пригощали старим оцтом із винних барилець, закопаних під обеліском графа Кавкіна, що за життя вважався палким коханцем і винолюбом. Разом із благородним оцтом текли світські бесіди на сучасні теми. Запізнювалися його святість митрополит Никон.

   Серед напівзітлілих куль-дворян я раптом помітила Смугасту Мантію, що пив-гуляв і великосвітськи бесідував із вмерлими селебритіс, доки мене ледь не лінчували голодні моделі.

   — Будьмо, лялюнько! — підняв зелений від часу келих Мантія, — за наречених, за здійснення бажань! — він підморгнув мені червоним від оцту оком і перехилив келих до свого ненажерливого писка.

   Обпікаючи рота колишнім вдалим букетом із доброго врожаю піно нуар графа Кавкіна, із не менш раритетної чаші, я розмірковувала про бажання моєї покійної однокласниці вийти заміж за, як виявилося, дворянина, проте не помічала щасливого блиску її сріблястих очиць із цього приводу.

   Куля З. час від часу гірко зітхала в обіймах миршавої кулі-князя. Інколи вона сором’язливо поглядала у бік гімназиста Веселковського, чия золотокоса куля хоробро кидала золоті келихи із оцтом на землю, й друзки старого золота сумно рипіли під гострими шпильками фотомоделей із товариства «Антицукерка».

   — У які хвилюючі часи ми поєднуємо цих голуб’ят! — мовив Статський радник Порткевич, добряче наглитавшись старого оцту. — Ви лишень погляньте на новий устрій. Комуністи довели свою нездатність керувати народом. Бо не може народ керувати сам собою. Йому потрібні пани, що добре знаються в цій справі. Нахабних вискочок із тельбухами ковтнули їх власні діти-комсомольці. Вони повернулися до релігії, до світського способу життя, почали вивчати свої родоводи, маючи надію вишукати у селянському порідді княжу, графську, ну хоча б козацьку крев. Але не тим місцем, панове, повернулися! Зараз мої нащадки з гордістю згадують моє звання та фамілію Порткевич, що у роки українізації спростили до Портко.

  — Не поминайте втрачений час, пане Порткевич! — присоромив розбурханого оцтом радника член окружного суду куля-Торбург у залишках оксамитового френчу.

   — Ми пішли, щоб повернутися, панове! — спокусилася на ковзку тему куля в пенсне, покійний вожак спілки лікарів – Шматковський. — До чого довела безкоштовна медицина? Лікар почав брати хабар і зв’язався із хитрим аптекарем. Мій талановитий нащадок, блискучий кардіохірург Ніколя Шматковський кинув свою почесну справу й почав наповнювати дамам цицьки якоюсь дивною драглистою речовиною! Пробачте за неподобство! Він залишить моїх нащадків зі спадщиною та без професійних навиків!

   — Та що ж це таке?!. — не знаходила собі місця куля-Торбург. — Що ж ви про втрачений час весь час…тьфу…згадуєте?..

  — Розберемося! — гикнув судовий слідчий Теремпицький, небезпечно похилившись над мискою колива.

  — Час блювати! — згадали про своє фотомоделі й потайки зробили це в домовину Кумишевича-старшого.

  Грав у недобру партизанську мовчанку запрошений із боку нареченої, колишньої піонерки Маші, комуніст і атеїст, Умзар Липнюк.

  — А младих савьсемь пзабилі, — встряг у розмову граф Кавкін, ніжно посмикуючи кулю-адьютанта Сашеньку за м’які кульки під столом. — Горька! — крикнув він, перехиляючи до рота наповнену оцтом чашу. — Нє так бистра, малишь, — ледь не захлинаючись власним оцтом, уськнув під стіл.

  — Гірко-с!!! — підхопили святковий лозунг хмільні й розвеселі дійсні статські радники Коржинський і Кулаков.

  Сяюча блідорожевим, куля З. застрягла в обіймах кулі-князя. Роздалося затяжне чоломкання, й всі заплескали у долоні.

   — Приглядайте і собі татусів, — роздавала корисні поради полегшеним ще на півкіла фотомоделям куля З.

    Гімназист Веселковський нестримано погладжував револьвер.