Шара

     — …цукерку не знайдено, склеп не вбрано. Гімназист Веселковський вже налигався старого оцту із винних сховок графа Кавкіна!!! — лементував на вухо Белькіт. — Люди приходять у цей світ не просто так. Всередині кожного із них жевріє заповітне бажання – те, заради чого вони живуть і навіть вмирають. Ми маємо честь бути присутніми на весіллі дівиці Марії Сидорівни Золотарьової й першокеруючого четвертим округом відділення корпусу прикордонної варти генерал-майора Емануїла Ельпідифоровича князя Бугаличева, — рапортував Белькіт, — форма одягу: червоний верх – чорний низ…

    «Доведеться шукати червону помаду й панчохи в сіточку», - зітхнулося мені. У когось весілля, а я повинна спокутувати велику провину перед людством. Життя – несподівана річ, Золотарьова Марія Сидорівна, по-шкільному, Янгол З. колись загадала справжнє бажання, заради чого з’їла цукерку разом із фантиком.

    Чи не ця егоцентрична щедрість Янгола щодо самої себе й скупість відносно інших землян стали причиною вибору Немийрук, бажання якої було набагато скромнішим?.. Важко уявити гарненьке обличчя Янгола з обглитаними щелепами. Та я мала нагоду не тільки знайти чарівну цукерку, а й перевірити її містичну дію, спостерігаючи, як здійснюється заповітне бажання Янгола: стати заміжньою пані.

    Мантія начарував із повітря моє нове вбрання, сподіваюсь, він не свиснув його із домовини якоїсь знаменитої, але давно вмерлої красуні. У такому вбранні я мала вигляд дешевої повії. Стрілки панчох, попри всі намагання надати їм досконалості математичної прямої, лягли кособоко. Червона помада з-за непрофесійного водіння таврії Чахликом виповзла за вуста.

    Ще мене поштрикував легкий сумнів у доречності такого вбрання і останніх подій мого життя. Оце буде сміху, якщо я прокинуся зранку й знайду себе у білій сорочці, з підв’язаними за спиною рукавами. Хоч би що, та я розплющила очі. Я побачила життя у кривому вимірі.

   Кожного споживача двадцять першого століття обліпив товстий шар попси, наче крива полуда червоної помади на моїх вустах. Під ним задихаються і вмирають його справжні бажання. Навіяні двадцять п’ятим кадром, трендами й психотехнологіями, його нові бажання, на диво, примітивні – все так же їсти, спати, паруватися, контролювати ситуацію, та у більш модному вбранні, молодому тілі, комфортабельному житлі, кожного сезону в нових місцях, бажано, щоб це був острів, але не той, куди занесло Робінзона Крузо.

  Не дивно, що замість власних, нас давно хвилюють чужі надумані проблеми, типу страхів перфекціоніста: 18 ознак нечищених зубів, чи сім причин лупи, яке лезо залишає більш охайні порізи на щетині, – і от ми вже маємо свого вбивцю Немийрук, армії провокаторів і мізковибухові тягнучки посеред міста…

   — Гарне місто спотворила гримаса страждань від запорів…тобто заторів, погодився з моїми думками Мантія й заклопотано почухав потилицю, — нам треба встигнути до першого столу, бо гімназист Веселковський здуру перелупить весільні келихи зі щирого золота…

   — Приїхали, — засипів Чахлик і вимкнув фари.

   Незважаючи на густу темінь, я встигла помітити високий білий паркан, за котрим мірно погойдували нестриженими кронами столітні клени.

  — Знайома місцина… — чомусь перейшла я на дрижачий шепіт, відчуваючи, замість радісного очікування свята, краплини холодного поту, — а де… ресторан, гості?..

    Мантія зашепотів у відповідь:

   — За тією чавунною хвірткою з хрестами і янголятами. Вилазьте, лялько, і йдіть перші. Я за вами… ось тільки розрахуюся із Чахликом.

     Я непевно ступила на доріжку, що вела до високих воріт, з-за котрих повіяло дивною прохолодою.

  — …гімназист Веселковський безнадійно закоханий у твою колишню однокласницю, через цей спантеличений стан він начищає до блиску револьвер комуніста Умзара, — роздався тихий Белькіт біля вуха.

   Його незрима присутність мене трохи заспокоїла. Однак чим ближче я просувалася до хвіртки з хрестами і янголятами, тим сильнішими ставали мої підозри: а чи, бува, ми не помилилися з місцем, де має відбутися найгучніше весілля року?..

    Адже переді мною було старе дворянське…кладовище. Третє століття поспіль тут велася заупокійна служба. За білим старим парканом рясніли напіврозвалені склепи, щербатий мармур і граніт. Православні й католики дивним чином знаходили духовне порозуміння в цьому тихому місці. Ще якихось сто-двісті років тому на дворянському кладовищі кипіла світська смерть.

    Графи й статські радники лежали рівними рядами в оточенні поручиків, судових слідчих і колежських асесорів. Більш свіжі могили нашого часу марно пригорталися до великих мертв’яків і тьмяніли перед високим класом і якісним мармуром покійних жителів покійної імперської держави.

   Але що ми робимо у царстві мертвих душ? Де ж весілля, де гімназист Веселковський й поважний князь Бугаличев, де моя колишня однокласниця, перший і єдиний янгол нашого невдалого тимурівського загону?..

    Ступивши за хвіртку дрижачою ногою, я зненацька зіштовхнулася із золотокосим янголом, під яким було поховано якогось Веселковського, гімназиста восьмого класу чоловічої гімназії. Душа юного гімназиста надто рано відійшла у світ вічного спокою із таким-то прізвищем. Дата життя і смерті під напівзітлілим портретом теж були несвіжі: 1830-1848 рр.