Джунглі

    Нічний клуб «Джунглі» мав ультрасучасний вигляд: повністю видутий із богемського скла, що його прозорі стіни ставали помітними лише тоді, коли хтось наштрикувався на них чолом або носом. Багато гуль, пліток і знаменитостей викохали ці величні, залапані ззовні стіни.

   Простий люд, або ще пересічна маса невдах і недоумків, ніколи не пересікався з паралельним людом, або ще зірками й селебритіс. Високу публіку від сірооких рятувала лише тонка блакитна тюль, яку інколи випадково забували зашторити в південно-західній частині «Джунглів», де розміщувалися дамські кімнати, – й спостерігачам відкривалася спочатку мереживна нижня білизна, а далі розблокована нижня чакра левиць. Дехто з них вже був неспроможний випорожнитися без чужої уваги.

   Ми підійшли до головного входу й безнадійно зітхнули. Натовп невдах-підглядальників ще зранку забив найкращі місця вуличного амфітеатру. Періодично люд підкормлювали хлібом й свіжими плітками. Чи ж юрбі було невтямки, що селебритіс більше потребували сірої маси, аніж маса селебритіс. Цю велику таємницю великі світу цього тримали під сімома замками.

  Мантія тицьнув гладким пальцем в прозору, наче з акваріуму, стіну. У якихось метрах від нас, захищена куленепробивним склом, вимкненим звуком вередувала щойнорозкручена поп-співачка Манна Небесна. Натовп зачаїв дихання. Хтось почав приймати ставки, хтось швидко знімав зоряну істерику мобілкою. Вже за п’ять хвилин зіркові судоми Манни можна буде зробити заставкою власного телефону.

   — Вії скінчилися, — здогадався Мантія, — зараз десята вечора й продажі накладних вій згорнені до ранку… — прибулець покопирсався під мантією й витяг трохи зім’яті накладні вії, — це наша перепустка на вечірку, лялечко.

   — А ви завбачливі, — всміхнулась я.

   Манна нагадувала збільшену копію моєї однокласниці Малої Лю. Особливо гіпербулювали деякі ділянки її художнього тіла: задок, що з малого й кістлявого перетворився на клона повітряної кулі, груди-кавуни по сім кіло кожна, й напнені вітрилом вуста-нескінченності, складені подвійною вісімкою. Ці несподівані метаморфози не завадили впізнати у обкладеній силіконом співачці колишнє перше сопрано школи.

    Мантія обережно доручив вії мені. Я згадала, як торгують на Бесарабці:

   — Агов, кому вії?!. Свіжі вії, добре прилипають до повіки!!! Накладні вії – не пластмаса, а мрія!!!

     Перші три правила будь-якої реклами: гучніше, надокучливіше, безглуздіше – швидко спрацювали.

  — Де вії? У кого мої вії?!..— заметушилася зоряна діва. В неї був неприємний скрипучий бас, що линув з губів-нескінченностей, немов з погребу. Цікаво, куди щезло перше сопрано? Пласке, на відміну від інших частин тіла, чоло-океанемоцій Манни вкрилося паром й зморшками, доки вона рухала водянистими очима-кільцями, намагаючись розгледіти в пересічному натовпі щось надзвичайно важливе. Помітивши накладні вії в моїй долоні, обличчя розпрасувалося, наче його зарядили слонячою порцією ботоксу:

   — Дівчинко, це справжні накладні вії?!.

   — Так!

   Манна заревіла кобзоном:

   — Дати їй перепустку!

   Вже за мить мене розшукали й схопили попід руки міцні молодики – молодші брати стероїдного Дитятка й поволокли всередину сяючих кришталем «Джунглів». Оздоблене дзеркальним сріблом у вигляді ліан й екзотичних квітів фойє міряла дрібним кроком Манна Небесна в сукні з плямами, внесеними у перелік Червоної книги: чи то пітон, чи індійська корова, чи навіть леопард.

   — Вії! — зірку здивувало, що молодики прихопили разом із її віями прозаїчний додаток у вигляді мене. Молодики обмацали кожен міліметр мого тіла, однак вії дивно щезли.

   Хтось підказав у вухо голосом Мандрівного:

   — Скажи, нема запрошення – нема вій.

   — Нема запрошення – нема вій, — переповіла я Манні.

   Зірка ледве ворушила вустами, здавленими силіконом:

   — Ти блефуєш, дівчинко!

   Я відчула в долоні накладні вії і помахала ними перед Манною.

  — Накладні вії Макс Фактор, яка розкіш, чула, що вони швидко спалахують й божественно пахнуть, коли до них наблизити запальничку.

 — Ні! — Манна схопилася за груди-кавуни, та до серця було аж надто далеко, тому вона великосвітськи дорікнула, — понаприходять тут всякі. Та видайте їй уже запрошення, — наказала вона своїм вовкулакам.

   Мені вручили прозорий папірець зі сріблястим написом: столик №78. Обмежене меню.

   Я віддала вії й зітхнула. Мала Лю обросла драглею і стала поп-співачкою, тепер вона не впізнавала однокласників й старих знайомих при випадковому зіткненні. Вона наростила довжелезні гелеві кігті й заквецяла попереджувальним червоним: щоб, як хто забажає опинитися поряд на зірковому небосхилі – кігтями того!