Чахлик

    Ми враз опинилися на мості. Мантія зацмулив люлькою, напустивши на старе місто густого туману. Я тихо забралася на перило, й сіла обличчям до ріки. Спогади про останні пригоди під час прес-конференції Немийрук все ще тримали мене у сталевій напрузі. Щось не клеїться. Адже Танечка з’їла чарівну цукерку. Вона мала б стати видатним стоматологом, а замість цього стала видатною вбивцею.

    Може, цукерка не така чарівна, як її рекламують мої неземні друзі? Хто сказав, що там на небі все не так, як у людей? Що нема махлювання, підробок й брехні? Та поки я не наважилася поділитися своїми здогадами з моїм тимчасовим другом. Зараз над усе мене хвилювала гірка участь котроїсь з Лю. Кого обере Танечка: Велику чи Малу? І та, й інша колись в дитинстві постійно гнули кирпи й щирили зуби перед тихонею Немийрук, це дало їй привід замислитися над вдосконаленням їхніх посмішок зараз, у дорослому житті.

   — Лялько, беремо накладні вії, й гайда! — пробудився від медитації з люлькою Мантія. Він запустив руку в повітря й дістав звідти накладні вії, — чистісінька пластмаса! — похвастав здоровань, — рідкісна річ, гарно стирчить й пружинить на повіці.

   — До чого тут вії?

   — Згодом зрозумієте, — на моє полегшення, Мантія не став ліпити вії до своїх товстих, мов у жабура, закопчених люлькою повік, а сховав їх під мантію, що раптом із смугастої перелаштувалась на плямисту. — Сьогоднішній дрес-код: органічні плями, ляльцю, — здоровань нагріб із-під п’ят трохи багнюки й наквецяв на мій плащик, — так набагато краще, ніхто й не розбере: це лахміття чи висока мода.

   — Смердить як із каналізації, — передригнулась я, — чому це ви так піклуєтесь про наш зовнішній вигляд?..

   — Бо ми вирушаємо на світську вечірку, лялечко! — сказав прибулець і заклопотано озирнувся, — не вистачає лише крутих коліс.

   Я з превеликою огидою зацінила наші прикиди. До порогу, можливо, дійдемо – та від нас так пре мулом, рибою й немитими репаками, вряд чи перед нами розкатають червоні килимки й заметушаться лакейські хлопчики, хіба що зіслатися на вінтаж?..

   Несподівано з туману виринула й біля Мантії пригальмувала коцнута німцями-сусідами по тягнучці таврія. Із запльованого вікна вистромилось довге кострубате обличчя й ледь перегавкало туберкульозний мотор:

    — Ках! Їдем чи гальмуємо… з вас сотня баксів! — сердитий грач, перший хто зацінив наші прикиди, віднісши їх до найнижчої категорії: легкорозвідні євроволонтери.

   Смугаста Мантія запрошуюче махнув люлькою:

    — Тільки після вас, лялюсю…

  Ображена на весь сучасний атомобільний світ, таврія завзято плювала в повітря чорними смолянистими викидами, а скрипучі дверцята ледве теліпалися збоку. Мантія вліз в заїжджений задками, масний салон й розвалився на сидінні так, що сіра обшивка посипалася їдким прахом. Я не втрималась і гучно пчихнула.

     Водій-грачувальник передригнувся:

  — Начхають тут різні приблуди й радіють. У себе дома чхайте, понаносили сюди сніду й курячого грипу. А я хворію, баблос летить, й м’яса немає для відновлення здоров’ я!

   Таврія тричі міцно сплюнула й заграчала. Ми різко зрушили з місця. Ледь втримуючись, щоб не стартувати ультразвуковою ракетою в обцвигане комахами переднє скло, я встигла поцікавитися в Мантії.

   — А де вечірка?..

   — У «Джунглях», лялю. Кажуть, там смачні задки, тобто зяблики.

   Ага, «Джунглі» – гламурна місцинка, мене частенько туди замовляли на провокації. Там щоночі гризлися за територію та втішалися власною персоною світські леви й левиці. Кривава мері й біфштекс з молодого теляти підкріплювали втрачені в бійці за право парування з найкращою левицею на найкращих чорноземах країни сили великих котів, а звірина дрібніше, типу скунсів чи шакалів, намагалася здобути собі ласку саблезубих, відмахуючи від них настирливих гедзів-папараці, блазнюючи на задніх лапках та наввипередки глитаючи кинуті з панського столу кістки.

  «Гарний вибір,» – подумала я про Немийрук. Давненько наші леви не всміхалися, а якщо й посміхалися, то дуже часто їх щирі посмішки нагадували ошкірені голодні оскали.

    У таврії так гойдало, що в мене почалася морська хвороба. Намагаючись не згадувати з’їдену ранком лікарську ковбасу, я почала спостерігати за хаотичними конвульсіями пластикового скелетика, що висів на скельці заднього виду.

   Мантія теж блимнув на Чахлика зацікавленим оком, мабуть, кістлявий припав йому до душі, бо за хвилину між ними налагодився телекінетичний зв’язок. Скелет несподівано підняв верхню кінцівку й надіслав мені повітряний поцілунок, а Мантії поважно вклонився.

  Водій у замурзаній мастилом фуфайці, глухо запненій під горлянку, глянув на нас вовком крізь залапане скельце й судорожно встромив до рота ватру: