Спляча бабуся

  — Спляча бабуся, — вдруге за сьогодні порушила мовчанку Танечка Немийрук, вказуючи на розстелене ліжко, посеред якого справді відпочивала наша підшефна.

    — Ми тут пашемо, а вона й оком не змигне! — образилася Мала Лю, коли ми повільно наблизилися до ліжка.

  Бабуся була старенька як світ. Звичайна, жовтувато-зморшкувата з вузлуватими долонями й відвислою щелепою.

   — Певно, її паралізувало, — байдужий висновок Великої Лю супроводжувався активними спалахами зеніту.

   — Диви, посміхається. Зраділа дармовщинці, — на артистичному чолі-океаніемоцій Малої з’явилися кілька мімічних хвиль заздрості.

  — Ми - ваші шефи. Прийшли допомогти по господарству, — Велика на мить відірвалася від прицілу своєї зенітки й запитально поглянула у вічі старій.

   Та навіть не змигнула.

  — Глуха чи що? Ми ваші шефи! — певно, Велика пожалкувала, що залишила свій гучномовець в піонерській кімнаті, адже спілкуватися з старенькою стало б набагато легше.

   Стара не зробила жодного руху нам назустріч і лежала, підперезавши себе долонями, ніби чогось очікуючи. Мабуть, нашої наполегливої й безкоштовної допомоги.

  — Видно, що все життя вона була директоркою, — перейшла на благоговійний шепіт Велика, — в мене сироти на шкірі від її прискіпливого погляду, наче всі їй щось винні. Саме так і має поглядати справжній керівник.

     Мене тим часом вколов у вухо Мандрівний:

  — Лялечко, досить гав ловити, стару вже не повернеш, а от цукерку ще можна врятувати. Бери цукерку й вали у свій час.

   — Не зрозуміла…

   — Шо тут розуміти, старенька вже того.

   — Чого?

   — Не прокинеться.

   — Жартуєш? — я уважно поглянула на бабусю, що таємниче усміхалася до нас із ліжка. Несподівано мене пробрав холодний піт, — хочеш сказати, що бабуся нежива?..

   — Так, ще від учора.

   — Гик…

   — Що ти робиш, крихітко?

   — Це не я…гик…а моє тіло так реагує. Адже я ще мала, щоб знаходитися поряд з мертвяками…гик…

   — Заспокойся, краще пошукай свою цукерку.

   — Гик…не можу. Треба попередити інших шефів.

   — Навіщо?

   — Щоб вони повідомили дорослих…гик…

  — Не клей дурочку, ці малі дівчиська все зіпсують, коли дізнаються, що бабуся відкинула ласти, чекаючи на гуманітарну допомогу.

   — Але ж тоді зіпсується бабуся!

   — Її знайде сусідка через дві години. Так що тобі краще поспішити з суспільним обов’язком! Знайди нарешті цукерку!

   — І де ж моя цукерка? — я намагалась не кліпати в бік бабусі.

   — Поряд, нюхом чую.

   Я розгублено озирнулася по кімнаті. Де бабусі звичайно тримають цукерки? Певно, що в буфеті. Я прокралася до старого буфету, навколо якого кружляли зголоднілі мухи, й тихенько зарипала шухлядами.

  — Підкажи хоч, як вона виглядає, — попрохала в Белькота, з нетерплячкою пересіваючи масний напівзітлілий мотлох.

   — Хо, клянуся, лялечко, ти її пізнаєш одразу.

   Та мої перші спроби увінчалися невдачею. Пошуки в шафах, під канапами і у відрі для сміття теж не дали позитивного результату. Мабуть, я б таки з’їхала з глузду, втиснута у власне дев’ятирічне тіло мов у сукню Одрі Хепберн, й заслана кришувати мертву бабусю Демоном, якби поряд хвалькувато не тренькнуло перше сопрано на верхній ноті:

  — Дивіться, шо в мене є! — Мала розгорнула складені човником долоні, й ми прикипіли заздрісними поглядами до того, що знаходилося всередині.

   Не одна, цілих п’ять цукерок у рожевих фантиках!

   Від хвилювання в мене забракло слів, наче крізь сон долинуло суворе запитання Великої:

   — Де взяла?

   І нещира відповідь Малої:

   — Бабуся пригостила…

   Й захоплений белькіт Мандрівного:

   — Цукерка! Швидше хапай, і навтьоки!

   Чомусь мої руки стали неслухняними.