Шефи

     Після падіння з моста я оговталася в просторій кімнаті, яка, на моє щастя, мало нагадувала оздоблене пивними пляшками стійло дніпровського щупака, й більше була схожа на палату психлікарні. Мене оточували не дуже привітні, перебілені стіни, голі вікна, кільканадцять парт, поверхня котрих була густо розмальована синью пастою, а потім нашвидкоруч підбрита лезом спутнік. Під товстим шаром абияк наквецяного лаку візерунки й наклепи стали схожі на праісторичних істот, законсервованих там наче у бурштині.

   Парти вишикувалися в три ряди, поміж ними шмигала реактивна малеча в коричневій шкільній формі. Над немитою дошкою з кривим написом «24 травня – 1989. Останній урок» висіли іконні зображення Леніна, Шевченка й Горбачова у рушниках. Таке враження, що я в самому епіцентрі перебудови, коли провокація ще вважалася контрабандою. Здається, тоді я мала неповних дев’ять літ і навіть не мріяла про завоювання всесвіту своїми маніпулятивними прийомчиками.

    Раптом залунав дзвінок й хтось тріснув мене підручником по голові.

    — Чеширська, в тебе воші, — збоку вигулькнуло й вищирилося чорним зубом чиєсь до біса знайоме, густо вкрите ластовинням обличчя.

    — Гуляй, хлопчику! — стояти, чому в мене такий плаксивий голос з дитячим акцентом?..

   Нарешті дійшло, що мої недешеві платформи з бутіка перетворилися на коричневі кеди й ледь трималися на п’ятах, ніби куплені на все життя. Та й загалом, навколишній світ збільшився й став загадково-непомірним, від чого закружляло в голові. Перш, ніж я з жахом зрозуміла, що насправді коїться, у вухо буркнули:

   — Спокійно, лялечко, зараз тобі майже дев’ять, тому поводь себе відповідно. Колупайся в носі й хихочи як дурочка.

   — Поверни мене в мій час, телепню! — звуки трохи шепеляво вилітали з рота, – …а куди поділися мої різці?..

    — Випали, але тобі дуже личить. Все, я стулив би пельку, як би вона у мене була…

   Двері класної кімнати розверзлися неначе портал з пекла, й до класу ввійшла Демонстрація Степанівна або просто Демон.

   — Чеширська розмовляє сама з собою! — роздалося за спиною. Тут я опізнала стукача – Вітя П. – повелитель кошмарів всіх котів й псів мікрорайона, свинтус, вчительський синок-дериглот.

    Моя колишня класна пронеслася між рядами, загальмувала біля парти Віті й щосили зацідила йому по макітрі. Ляскіт привів всіх до тями. Вітя П. засмучено тер освіжоване місце. З такою матір’ю одразу на шибеницю. Демониця на власній дитині демонструвала просту шкільну педагогіку, далеку від правди Коменського й Макаренка. Але на інших це діяло як гіпноз. Півкласу стали слухняно-напруженими, ще половина зробили вигляд, що вони такі.

    Розпочався останній урок.

   — Вам пощастило, любі дітки, — кровожерливо всміхнулася Демон Степанівна. Доки у всіх пробігав морозець по шкірі, вона зі злістю продовжила, —…сьогодні в нашій школі день юного шефа. Це означає, малі слиняки й дуракінди, що ви розіб’єтесь на загони й підете надавати безкоштовні послуги кволим стариганам. Хто вирішить змахлювати, отримає останню в цьому році червону двоянду в журнал й мій сексотський запис в щоденнику. Надіюся, батьки шмагатимуть вас паском із свинцевими шпичаками!..

    Класом прокотився гомін з тридцяти ротів, сповнений не жаху, а розчарування.

   — Нічо не розумію… — зашепотіла я в долоню, — шось не так. Не пригадую, щоб Демониця була настільки відвертою зі своїми учнями.

   (…Звісно, лялечко, адже ми хімічимо з часом. Й ти повернулася в своє дитинство дорослою тіткою. Твоя свідомість викривлює простір, час й матерію, підлаштовуючи тодішню дійсність під рівень твого нинішнього сприйняття…) Белькіт, що тепер вільно базікав в моїй голові, почав хихотіти.

   — Ану вали нах з моїх мізків, чорноротий!— подумки вилаялась я, й Мандрівний залоскотався у ліве вухо:

   —…спокійніше, лялечко. Бо дистрофічний вираз дорослого цинізму на твоєму кругленькому обличчі може викликати підозри в Демон Степанівни й у твоїх здитявілих однокласників щодо твого справжнього віку.

   Тим часом Демон Степанівна розгорнула журнал і почала великий переділ класу на тимурівські загони. Вона не заморочувалася з сумісністю членів свіжоспечених альтруїстських колективчиків і тицяла гострим вчительским кігтем у список з учнівськими ФІО навмання.

    Нарешті вона дійшла до мене:

    — …Борщ, Золотарьова, Козленко, Немийрук, Чеширська й… — важкий погляд вгризся в неохочі до суспільної справи обличчя жовтенят, допоки не проїв у комусь на гальорці виховну діру, - …й Вітя П. Підете за цією адресою до старенької Марії Іванівни, що колись була директором нашої школи, й помститеся їй за моє загублене дитинство, тобто я мала на увазі, допоможете старенькій. Наступний загін…