Яр різко зупинився. Він не був готовий йти далі.
— Ні. Ні-ні-ні! Я боюсь собак, розумієш?
Коса ледь помітно потягнула вперед.
— Я сказав ні! — злісно промовив Яр.
Із-за паркану долинуло низьке гарчання. Яр повільно відступив.
— Слухай, — звернувся він до коси, почуваючись повним ідіотом, — давай якось інакше. Через дах, наприклад. Або через стіну. Ти ж умієш. Коса мовчала. Звісно.
Гарчання стало голоснішим. Яр швидко зазирнув крізь щілину в паркані. На подвір'ї стояв величезний чорний пес. Ротвейлер. Розміром, на думку Яра, приблизно з невелике теля. Пес побачив його, загарчав і повільно рушив до хвіртки.
— Хороший песик, — невпевнено сказав Яр. — Гарний. Розумний. Ти ж не будеш їсти Смерть, чи того хто її підміняє, еге ж, я зовсім не смачний, правда!
Пес загавкав так, що хлопець мало не впустив косу.
— Та щоб тебе! — він відскочив, перечепився через бордюр і мало не впав. Коса знову потягнула вперед, але Яр уперто тримався за паркан.
— Я туди не піду! Там собака! — хлопець вперто не хотів відпускати паркан.
На лезі спалахнув напис:
ЗАПІЗНЕННЯ: 00:02:14.
Яр витріщився на нього.
— Що?! Ну чому не можна зробити так, щоб собака мене не бачив? Га?!
ЗАПІЗНЕННЯ: 00:02:16.
— Та ви знущаєтеся?! — зашипів Яр. Він заплющив очі, міцніше стиснув держално й зробив крок.
Світ смикнувся. Яр опинився в будинку, посеред кухні. Пес стояв просто перед ним. Величезний, чорний, із блискучими зубами. Яр перестав дихати. Пес теж. Кілька секунд вони дивилися один на одного. Потім ротвейлер радісно завиляв хвостом, підійшов ближче й ткнувся мокрим носом у Ярову долоню.
— Ти... хороший? — невпевнено запитав хлопець.
Пес лизнув його руку. Яр полегшено видихнув.
— От бачиш. А я вже думав...
Із сусідньої кімнати долинув тихий стогін. Яр повернув голову. На підлозі біля дивана лежала літня жінка. Вона була при свідомості, але не могла підвестися. Поруч валявся телефон, до якого вона, мабуть, намагалася дотягнутися. Яр кинувся до неї.
— Пані! Ви мене чуєте?!
Жінка повільно розплющила очі.
— Хто... ти?
Яр опустився поруч, не знаючи, чи можна торкатися живих у цьому балахоні.
— Я... прийшов допомогти.
Коса ледь помітно засвітилася. Жінка подивилася на неї, потім на Яра.
— То вже мій час?
Хлопець поволі кивнув.
— Так.
Вона заплющила очі, а потім раптом тихо засміялася.
— А я думала, що ти старший будеш. Мені навіть приємно.
Яр сумно всміхнувся.
— Мені сьогодні це вже казали.
Жінка простягнула руку до пса. Той ліг поруч і поклав голову їй на коліна.
— Тільки його не залишайте, — прошепотіла вона. — Він хороший. Просто боїться чужих. Обіцяєш?
Яр подивився на ротвейлера, який щойно мало не довів його до інфаркту.
— Так, я щось обов'язково вигадаю.
Жінка слабко всміхнулася.
— Його Рекс звати. Син завтра приїде. Він забере. Яр кивнув.
— Добре. Я подбаю, щоб його знайшли.
Він підняв косу. Лезо описало плавну дугу, і жінка тихо видихнула востаннє. Рекс підняв голову. Подивився на господиню. Потім на Яра. І тихо заскавулів. Хлопець сидів поруч, не знаючи, що робити. Він обережно погладив пса по голові, хоча руки досі тремтіли.
— Хороший ти, Рексе, — прошепотів він. — Хороший. Ти чудовий хлопчик. Просто неймовірний!..