— Вона... вже пішла? — нарешті запитав він.
Мор мовчки кивнув.
— Так.
— І все?
— Для неї — так. Для тебе тільки початок.
Наступним був Семен Петрович. Він спочатку довго бурчав, що Яр тримає косу неправильно, потім вимагав пояснити, куди саме його заберуть, і чи є там річка, бо без риболовлі він не згоден.
— Там є все, що вам потрібно, — обережно відповів Яр, повторюючи слова, які Мор прошепотів йому на вухо.
— А риба? — старигань уважно дивився на хлопця.
— І риба.
— А вудки?
Яр знову подивився на Мора. Той знизав плечима.
— Не знаю, Семене Петровичу, — чесно відповів хлопець. — Але думаю, якось розберетеся.
Дідусь невдоволено пирхнув.
— От молодь пішла. Нічого не знаєте, а вже працювати беретеся.
Проте коли коса засвітилася, він раптом усміхнувся, поправив піжаму й тихо сказав:
— Синові передай, щоб не забував про риболовлю. Навіть без мене.
Яр кивнув. Семен Петрович зник так само тихо, як пані Марія.
Пан Віктор пішов третім. Перед тим він устиг пояснити Ярові, що меблі у вітальні все-таки варто переставити, бо «простір використовується нераціонально». Яр пообіцяв подумати, хоча чудово знав, що нічого переставляти не збирається.
З Оксаною все виявилося складніше. Вона сиділа на дивані, обійнявши себе руками, і дивилася на телефон, який Яр поклав поруч. На екрані була фотографія маленької дівчинки з двома косичками й величезним плюшевим зайцем. Дуже красивої дівчинки. Це напевне тому у Яра в середині все стискалось.
— Це моя Соломійка, — тихо сказала Оксана. — Вона думає, що я просто в лікарні. Бабуся сказала, що мама скоро повернеться.
Яр опустився поруч на диван.
— Мені дуже шкода. Справді. Я сам боюсь.
Оксана похитала головою.
— Я знаю. Просто... я не готова. Розумію, що повинна піти, але не можу. Вона ж чекатиме.
Яр подивився на косу. Лезо ледь помітно світилося, але цього разу не тягнуло вперед. Він відчував, що може забрати Оксану, якщо захоче. Але рука не піднімалася.
— Може, ще трохи почекаємо? — запропонував він, хоча сам не знав, чи має на це право.
Мор стояв біля вікна й мовчав. Оксана підняла на Яра очі.
— А можна?
Хлопець ковтнув слину у роптово пересохлому роті.
— Не знаю. Але ми спробуємо. — він зробив крок назад. Опустив косу. Світло на лезі згасло. Мор повільно кивнув, і Яр зрозумів, що принаймні цього разу не зробив помилки.
За годину Яр уже стояв посеред вітальні, оточений рештою напівпрозорих гостей. Усі вони хотіли одного — щоб їх нарешті відпустили. Але кожен мав свої запитання, страхи й незакінчені справи.
Один чоловік вимагав гарантії, що після смерті його не відправлять у пекло. Інша жінка хотіла знати, чи зустріне там свого кота. Літній дідусь довго розповідав про те, як усе життя мріяв побачити море, але так і не вибрався далі сусіднього району.
Яр намагався відповідати, як міг. Іноді підказував Мор, іноді доводилося чесно зізнаватися, що він не знає. Найгірше було те, що люди не завжди хотіли йти одразу. Дехто починав плакати, дехто сердився, а одна бабуся взагалі вимагала, щоб Яр спочатку знайшов її окуляри.
— Вони в мене в лікарні залишилися! — пояснювала вона. — Я без них нічого не бачу!
— Але ж ви зараз... — Яр затнувся, не знаючи, як делікатніше сказати, що після смерті окуляри навряд чи знадобляться.
— Що я зараз?! — обурилася бабуся. — Думаєш, якщо померла, то вже можна без окулярів?!
Мор стояв біля дверей і час від часу тихо сміявся, але Яр помічав, що за кожною усмішкою ховається втома. Смерть не втручався без потреби, лише іноді підказував, як правильно тримати косу, або що сказати людині, яка боїться.
До полудня квартира спорожніла. Залишилася тільки Оксана, яка тихо сиділа біля вікна, дивлячись на фотографію доньки. Яр опустився на диван. Руки тремтіли, плечі нили, а балахон, який спочатку здавався легким, тепер важив, мабуть, із пів тонни.
— Ну як? — запитав Мор, сідаючи поруч.
Яр повільно повернув до нього голову.
— Ви це робили щодня?
— Так.
— І скільки людей?
— По-різному. Залежно від дня. — Смерть замислився.
— Скільки?! — наполіг Яр.
Мор подивився на нього.
— Більше, ніж ти зможеш колись уявити.