Мор уважно розглядав його, а потім похлопав долонею по плечу.
— Визнала таки.
— А це добре?
— Для тебе — не знаю. Для решти світу, можливо.
Яр спробував зняти каптур, але той одразу повернувся на місце. Він потягнув за комір, розстібнув уявну застібку, якої там не було, і навіть спробував стягнути балахон через голову. Тканина не піддалася.
— Що за чортівня?! — обурився він, смикаючи рукав. — Воно не знімається!
— Службовий одяг, — пояснив Мор. — Поки ти носій, він залишатиметься на тобі.
— А якщо мені треба... в туалет наприклад?!
Смерть замислився.
— Хороше запитання. Я ніколи не перевіряв.
— Ви знову знущаєтеся?! — нервово пирхнув Яр.
— Насправді? Трішки, — Мор ледь усміхнувся. — Не хвилюйся. Коли потрібно, він пристосовується. А от зняти його до завершення зміни не вийде.
— Якої ще зміни?
— Твоєї звісно. Намагайся не спізнюватися. Ти все зрозумієш.
Із вітальні долинув голос пані Марії:
— Ярославе! Там знову хтось прийшов! І скажи своєму квартирантові, щоб не зжер усі булочки! Ми, між іншим, теж колись були живими людьми!
Яр зітхнув, поправив каптур і рушив до дверей.
— Гаразд. Почнемо з наших. — він зробив крок у сторону вітальні та Мор раптом схопив його за лікоть.
— Ярославе, зачекай. Є ще дещо. Коса сама покаже, куди йти, але ти повинен бути уважним. Не всі, кого побачиш, готові. Не всіх можна забрати. І ніколи, чуєш, ніколи не поспішай із рішенням.
Яр набурмосився.
— Ви ж самі казали, що люди чекають!
— Саме тому й кажу, — Мор відпустив його руку. — І ще одне. Не намагайся бути мною. У тебе все одно не вийде.
Пані Марія першою побачила Яра в балахоні. Вона сиділа в кріслі, розглядаючи телевізійну програму, і спочатку навіть не зрозуміла, хто перед нею. Потім підняла очі, впізнала хлопця й обурено сплеснула руками.
— Господи милосердний! Ти що, вирішив нас усіх налякати?!
— Пані Маріє, це я, — Яр відкинув каптур, але той одразу впав назад. — Просто... тимчасово виконуватиму обов'язки Смерті.
Бабуся кілька секунд дивилася на нього, потім повільно повернулася до Мора, який стояв у дверях кухні з чашкою чаю.
— Ти що, зовсім здурів?! — гаркнула вона. — Дитину на свою роботу поставив?!
— Йому двадцять три, — спокійно відповів Мор. — І він сам захотів.
— Та хоч сорок три! — бабуся підвелася, і її напівпрозоре тіло на мить провалилося крізь крісло. — Ти подивися на нього! Він же косу ледве тримає! Де це видано, щоб дитина, життя забирала!!!
Яр хотів заперечити, але саме в цю мить лезо зачепило люстру. Пролунав неприємний дзенькіт, і одна зі скляних підвісок упала на підлогу.
— От бачиш! — переможно вигукнула пані Марія і злостиво посмішка розплилася по її обличчю.
— Це випадково! — Яр сердито відсунув косу. — І взагалі, ви ж хотіли померти! От зараз і допоможу!
У кімнаті стало тихо. Пані Марія повільно опустила руки.
— Зараз? Прямо вже?
— Так. Ви ж перша в списку. — Яр трохи ніяково напружився.
Бабуся раптом розгубилася. Вона подивилася на Семена Петровича, який сидів біля вікна, потім на Оксану й пана Віктора. Усі мовчали.
— А... як це буде? — обережно запитала вона.
Яр повернувся до Мора.
— Як це буде?
Смерть поставив чашку на стіл.
— Підійди до неї. Коса сама підкаже.
Яр зробив крок уперед. Держак раптом став теплим, а лезо ледь помітно засвітилося. Він відчув дивне тягнення, ніби хтось невидимий показував напрямок. Не до бабусі, а кудись крізь неї, далеко за межі кімнати.
— Пані Маріє, — тихо сказав він, — здається, вам пора.
Вона кивнула, але не рушила з місця.
— А Галю... сестру мою... — бабуся затнулася. — Я так і не подзвонила їй.
Яр відчув, як щось неприємно стиснулося в грудях. Учора вони говорили про те, що не встигли зробити. Він навіть записав номер сестри пані Марії, пообіцяв допомогти зв'язатися з нею. Але за всіма клопотами так і не встиг. З появою нових душ, стало важко устигнути.
— Можемо ще почекати, — невпевнено запропонував він.
Пані Марія довго дивилася на нього. Потім похитала головою.
— Ні, хлопчику мій. Я вже стільки разів відкладала. Напевне, досить.
Вона випросталася, поправила хустку й раптом усміхнулася.
— Тільки ти їй передай, добре? Скажи, що я не серджуся. І що город той був дурницею.
Яр кивнув, хоча в горлі стояв клубок.
— Передам. Я обіцяю.
Він підняв косу. Не знав, як саме треба рухатися, тому просто обережно провів лезом у повітрі перед бабусею. Нічого не сталося. Яр розгублено подивився на Мора.
— Не працює.
— Не рубай, — тихо підказав Смерть. — Відпусти.
— Що саме відпустити?! Я ж ніколи не робив цього!
— Ти тримаєш її так, ніби збираєшся косити траву. Розслаб руки. Вона сама знає, що робити. Досвід... так би мовити.
Яр послабив хватку. Коса раптом стала майже невагомою, лезо описало плавну дугу, і повітря перед пані Марією здригнулося. На мить її постать стала чіткою, майже живою. Вона здивовано подивилася на власні руки, потім на Яра.
— Ой, — тихо сказала бабуся. — А воно й не боляче.
І зникла. Без спалаху, без диму, без жодного звуку. Просто була — і не стало. Яр стояв із косою в руках, дивлячись на порожнє крісло. Йому здавалося, що зараз бабуся знову з'явиться й почне сваритися через те, що він неправильно тримає зброю. Але крісло залишалося порожнім.