Цукерка або життя

Розділ 19

  Мор уважно розглядав його, а потім похлопав долонею по плечу.

— Визнала таки.

— А це добре?

— Для тебе — не знаю. Для решти світу, можливо.

  Яр спробував зняти каптур, але той одразу повернувся на місце. Він потягнув за комір, розстібнув уявну застібку, якої там не було, і навіть спробував стягнути балахон через голову. Тканина не піддалася.

— Що за чортівня?! — обурився він, смикаючи рукав. — Воно не знімається!

— Службовий одяг, — пояснив Мор. — Поки ти носій, він залишатиметься на тобі.

— А якщо мені треба... в туалет наприклад?!

  Смерть замислився.

— Хороше запитання. Я ніколи не перевіряв.

— Ви знову знущаєтеся?! — нервово пирхнув Яр.

— Насправді? Трішки, — Мор ледь усміхнувся. — Не хвилюйся. Коли потрібно, він пристосовується. А от зняти його до завершення зміни не вийде.

— Якої ще зміни?

— Твоєї звісно. Намагайся не спізнюватися. Ти все зрозумієш.

  Із вітальні долинув голос пані Марії:

— Ярославе! Там знову хтось прийшов! І скажи своєму квартирантові, щоб не зжер усі булочки! Ми, між іншим, теж колись були живими людьми!

  Яр зітхнув, поправив каптур і рушив до дверей.

— Гаразд. Почнемо з наших. — він зробив крок у сторону вітальні та Мор раптом схопив його за лікоть.

— Ярославе, зачекай. Є ще дещо. Коса сама покаже, куди йти, але ти повинен бути уважним. Не всі, кого побачиш, готові. Не всіх можна забрати. І ніколи, чуєш, ніколи не поспішай із рішенням.

  Яр набурмосився.

— Ви ж самі казали, що люди чекають!

— Саме тому й кажу, — Мор відпустив його руку. — І ще одне. Не намагайся бути мною. У тебе все одно не вийде.

  Пані Марія першою побачила Яра в балахоні. Вона сиділа в кріслі, розглядаючи телевізійну програму, і спочатку навіть не зрозуміла, хто перед нею. Потім підняла очі, впізнала хлопця й обурено сплеснула руками.

— Господи милосердний! Ти що, вирішив нас усіх налякати?!

— Пані Маріє, це я, — Яр відкинув каптур, але той одразу впав назад. — Просто... тимчасово виконуватиму обов'язки Смерті.

  Бабуся кілька секунд дивилася на нього, потім повільно повернулася до Мора, який стояв у дверях кухні з чашкою чаю.

— Ти що, зовсім здурів?! — гаркнула вона. — Дитину на свою роботу поставив?!

— Йому двадцять три, — спокійно відповів Мор. — І він сам захотів.

— Та хоч сорок три! — бабуся підвелася, і її напівпрозоре тіло на мить провалилося крізь крісло. — Ти подивися на нього! Він же косу ледве тримає! Де це видано, щоб дитина, життя забирала!!!

  Яр хотів заперечити, але саме в цю мить лезо зачепило люстру. Пролунав неприємний дзенькіт, і одна зі скляних підвісок упала на підлогу.

— От бачиш! — переможно вигукнула пані Марія і злостиво посмішка розплилася по її обличчю.

— Це випадково! — Яр сердито відсунув косу. — І взагалі, ви ж хотіли померти! От зараз і допоможу!

  У кімнаті стало тихо. Пані Марія повільно опустила руки.

— Зараз? Прямо вже?

— Так. Ви ж перша в списку. — Яр трохи ніяково напружився.

  Бабуся раптом розгубилася. Вона подивилася на Семена Петровича, який сидів біля вікна, потім на Оксану й пана Віктора. Усі мовчали.

— А... як це буде? — обережно запитала вона.

  Яр повернувся до Мора.

— Як це буде?

  Смерть поставив чашку на стіл.

— Підійди до неї. Коса сама підкаже.

  Яр зробив крок уперед. Держак раптом став теплим, а лезо ледь помітно засвітилося. Він відчув дивне тягнення, ніби хтось невидимий показував напрямок. Не до бабусі, а кудись крізь неї, далеко за межі кімнати.

— Пані Маріє, — тихо сказав він, — здається, вам пора.

  Вона кивнула, але не рушила з місця.

— А Галю... сестру мою... — бабуся затнулася. — Я так і не подзвонила їй.

  Яр відчув, як щось неприємно стиснулося в грудях. Учора вони говорили про те, що не встигли зробити. Він навіть записав номер сестри пані Марії, пообіцяв допомогти зв'язатися з нею. Але за всіма клопотами так і не встиг. З появою нових душ, стало важко устигнути.

— Можемо ще почекати, — невпевнено запропонував він.

  Пані Марія довго дивилася на нього. Потім похитала головою.

— Ні, хлопчику мій. Я вже стільки разів відкладала. Напевне, досить.

  Вона випросталася, поправила хустку й раптом усміхнулася.

— Тільки ти їй передай, добре? Скажи, що я не серджуся. І що город той був дурницею.

  Яр кивнув, хоча в горлі стояв клубок.

— Передам. Я обіцяю.

  Він підняв косу. Не знав, як саме треба рухатися, тому просто обережно провів лезом у повітрі перед бабусею. Нічого не сталося. Яр розгублено подивився на Мора.

— Не працює.

— Не рубай, — тихо підказав Смерть. — Відпусти.

— Що саме відпустити?! Я ж ніколи не робив цього!

— Ти тримаєш її так, ніби збираєшся косити траву. Розслаб руки. Вона сама знає, що робити. Досвід... так би мовити.

  Яр послабив хватку. Коса раптом стала майже невагомою, лезо описало плавну дугу, і повітря перед пані Марією здригнулося. На мить її постать стала чіткою, майже живою. Вона здивовано подивилася на власні руки, потім на Яра.

— Ой, — тихо сказала бабуся. — А воно й не боляче.

  І зникла. Без спалаху, без диму, без жодного звуку. Просто була — і не стало. Яр стояв із косою в руках, дивлячись на порожнє крісло. Йому здавалося, що зараз бабуся знову з'явиться й почне сваритися через те, що він неправильно тримає зброю. Але крісло залишалося порожнім.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше