— А якщо я візьму вашу косу?
Мор відірвався від телефона й подивився на Яра поверх окулярів. Окуляри він знайшов учора в шухляді письмового столу, оголосив, що в них має солідніший вигляд, і тепер носив, хоча читати міг навіть у темряві.
— Навіщо?
— Картоплю копати! — Яр сердито відсунув блокнот, у якому вже закінчувалося місце для нових прізвищ. — Як ви думаєте, навіщо мені ваша коса?!
— Для картоплі вона не дуже підходить. Я пробував. — він робив вигляд професіонала зі збору картоплі, показуючи як копає невидимою лопатою.
— Ви можете хоч раз відповісти нормально чи серйозно?! — хлопчина вже справді нервував.
Мор зняв окуляри й поклав їх на стіл. За останні два дні Яр навчився розрізняти його усмішки. Зазвичай гість веселився, іноді відверто знущався, а часом усміхався так, наче знав щось неприємне, про що поки не збирався розповідати. Тепер він не усміхався взагалі.
— Ні, Ярославе. Навіть не думай. — він вздихнув.
— Чому? Ви самі казали, що коса — це ваш робочий інструмент. Якщо ви не можете працювати, може, ну... вона дозволить комусь іншому?
— Ти навіть близько не розумієш, про що просиш.
— Зате прекрасно розумію, що відбувається за дверима! — Яр тицьнув пальцем у бік коридору. — Там уже дванадцятеро! Дванадцятеро людей, які не можуть померти! А ще вчора їх було четверо. Якщо так піде далі, мені доведеться орендувати конференцзал! Чи готель якийсь.
— Вісімнадцятеро, — поправив Мор. — Шестеро чекають на сходах.
— Що?! Звідки?... І як?! — понуро запитав Яр.
— Не всі можуть пройти крізь двері. Деякі ще недостатньо відокремилися від тіл.
Хлопець повільно провів долонею по обличчю. Він майже не спав. Уночі пані Марія посварилася із Семеном Петровичем через те, що той зайняв її крісло, а о четвертій ранку якийсь напівпрозорий чоловік у спортивному костюмі довго дзвонив у двері, вимагаючи негайного прийому. Коли Яр пояснив, що Смерть відпочиває, чоловік попросив книгу скарг.
— Я просто хочу допомогти, — сказав він уже спокійніше. — Ви не збираєтеся повертатися до роботи, а люди мучаться. Може, є якийсь спосіб хоча б тимчасово вас замінити?
Мор подивився на балконні двері, за якими стояла коса. Її лезо було загорнуте в стару ковдру, бо Яр боявся, що хтось із сусідів побачить знаряддя й викличе поліцію.
— Є, — нарешті відповів Смерть. — Але тобі він не сподобається.
— Мені вже нічого не подобається. Особливо останні три дні.
— Ти можеш узяти косу. Якщо вона визнає тебе тимчасовим носієм, отримаєш право виконувати частину моїх обов'язків. Поки триматимеш її, угода про мою відпустку не заважатиме тобі працювати.
Яр навіть випростався.
— То чому ви раніше мовчали?!
— Бо я не хотів, щоб ти це робив. — він замовк на мить... — Це надто вожака робота.
— Дуже мило з вашого боку, але зараз не час для сентиментів. Де вона?
Мор не поворухнувся.
— Послухай мене уважно. Це не чарівна паличка. Ти не зможеш просто махнути нею й вирішити всі проблеми. Тобі доведеться приходити до людей у момент смерті, бачити те, що вони залишають, і забирати тих, хто не завжди захоче йти.
— Я... Я зрозумів, — нетерпляче перебив Яр. — Робота важка. Ви мені вже розповідали.
— Ні, — тихо відповів Мор. — Не зрозумів. Але нехай, твоя воля. — він підвівся й пішов на балкон.
Яр рушив слідом, переступаючи через коробку з-під піци, яку ніхто так і не виніс. Смерть розгорнув ковдру й узяв косу за довге темне держало. Метал леза здавався майже чорним, але по краю пробігав тонкий сріблястий відблиск.
— Останній шанс передумати, — сказав він, простягаючи інструмент.
Яр рішуче схопився за косу. І світ смикнувся. Не було ні блискавок, ні грому, ні урочистого голосу з небес. Просто на мить потемніло в очах, наче хтось різко вимкнув світло. Яр відчув, як щось холодне ковзнуло вздовж хребта, обхопило плечі й важко опустилося на ноги. Він розплющив очі. На ньому був чорний балахон. Довгий, із широкими рукавами й глибоким каптуром. Тканина пахла мокрою землею і чимось незрозумілим, від чого хотілося відчинити вікно. Під балахоном залишилися його домашні штани й футболка, але тепер їх майже не було видно.
— Ого, — тільки й сказав Яр.