Після цієї розмови квартира незвично затихла. Пані Марія сиділа в кріслі й мовчки дивилася на свої напівпрозорі руки. Семен Петрович перестав бурчати на машини під вікном. Оксана тихо плакала, хоча сльози зникали ще до того, як встигали впасти на підлогу.
Яр сидів на кухні й дивився на блокнот. Список охочих померти вже займав кілька сторінок. Імена, прізвища, короткі пояснення. Хтось просив забрати його якнайшвидше, хтось хотів лише знати, коли все закінчиться.
Мор зайшов на кухню, налив собі чаю й сів навпроти.
— Ти сердишся, — зауважив він, обережно ставлячи чашку на стіл.
— А ви як думаєте? — Яр навіть не підняв голови. — І все відбувається із-за мене!
Смерть помовчав, потім узяв блокнот і перегорнув кілька сторінок.
— Знаєш, що тут найцікавіше? — запитав він. — Усі вони хочуть померти. Але не всі хочуть одного й того самого.
— Ви зараз серйозно збираєтеся філософствувати? — хлопець подався вперед.
— Ні, — Мор похитав головою. — Просто хочу поговорити. Про життя. Про те, що люди встигають і чого не встигають. Про те, за чим шкодують, коли приходить час.
Він повернув блокнот до Яра й показав на перше ім'я.
— От пані Марія. Вона каже, що хоче померти, бо вже все зробила. А ти запитував, чи справді все?
Яр насупився.
— Вона ж сама сказала.
— Розумієш... Люди багато чого кажуть, — Мор ледь усміхнувся. — Особливо коли думають, що часу більше немає.
Він підвівся, взяв чашку й рушив до вітальні.
— Ходімо. Може, варто хоча б вислухати тих, хто вже стоїть на порозі.
Яр неохоче підвівся й пішов слідом. Пані Марія сиділа в кріслі, розглядаючи стару фотографію, яку знайшла на полиці. На ній Яр був ще школярем, стояв поруч із батьками на тлі моря й усміхався так щиро, як давно вже не усміхався.
— Гарна родина, — тихо сказала бабуся, коли вони підійшли. — Ти щасливий був, хлопче?
Яр навіть розгубився.
— Ну... так. Здається.
— А зараз? — вона подивилась на нього схиляючи голову.
Він не знайшовся з відповіддю.
Мор сів на диван, поставив чашку на стіл і уважно подивився на пані Марію.
— А ви, пані Маріє? Ви справді ні про що не шкодуєте?
Бабуся пирхнула.
— Та що мені шкодувати? Життя прожила, дітей виростила, онуків побачила. Усе як у людей.
— А якби вам дали ще один день? — спокійно запитав Смерть. — Що б ви зробили?
Пані Марія хотіла щось відповісти, але раптом замовкла. Вона довго дивилася на фотографію в руках, потім обережно поклала її на стіл.
— Я б до сестри поїхала, — тихо сказала вона. — До Галі. Ми з нею двадцять років не розмовляємо. Через дурницю посварилися, через город. Вона тоді сказала, що я її обдурила, а я образилася. І все. Двадцять років минуло. Вона тепер у Тернополі живе, — продовжила бабуся, дивлячись кудись повз них. — Я кілька разів хотіла подзвонити. Навіть номер записала. А потім думала: завтра. Ще встигну. — Вона гірко всміхнулася.
— От і довідкладалася.
Мор нічого не сказав. Лише повільно кивнув.
— А ви, Семене Петровичу? — звернувся він до дідуся біля вікна. — Якби мали ще один день?
Дідусь невдоволено засопів.
— Та що мені той день? Я вже все бачив.
— Геть усе? — перепитав Смерть хитро примружуючи очі.
Семен Петрович замислився. Потім раптом тихо сказав:
— Я б на риболовлю поїхав. Із сином. Ми колись щонеділі їздили, ще коли він малий був. А потім він виріс, робота, сім'я... Та й я вже старий став. Усе обіцяв йому, що наступного літа виберемося. А тепер от...
Він махнув рукою й відвернувся до вікна.
Оксана сиділа на дивані, обійнявши себе руками. Мор подивився на неї, але нічого не запитав. Вона сама заговорила після довгої паузи.
— Я б доньку зі школи забрала, — тихо сказала вона. — Просто прийшла б раніше, купила морозиво й повела в парк. Вона мене весь тиждень просила. А я все працювала, поспішала, казала, що в суботу підемо.
Яр відчув, як у горлі щось неприємно стиснулося.
— І що тепер? Що тепер буде?! — запитав він, дивлячись на Мора. Відчуваючи як сльози намагаються вирватись на волю, він часто закліпав.
Смерть повільно підвівся.
— А тепер, Ярославе, ми маємо подумати, що з усім цим робити.
— Ви ж сказали, що не повернетеся до роботи.
— І не повернуся, — спокійно відповів Мор. — Принаймні поки що.
Він підійшов до вікна й подивився на нічне місто.
— Але це не означає, що ми не можемо допомогти людям із тим, що вони ще не встигли.
Яр довго дивився на нього. Потім на пані Марію, Семена Петровича й Оксану. На їхні напівпрозорі обличчя, на руки, які вже не могли торкнутися живих, на очі, у яких залишилося стільки невисловленого.
— І як ви собі це уявляєте? — нарешті запитав він.
Мор усміхнувся.
— Для початку, хлопче, нам знадобиться твій телефон.
— Тільки не Tinder... — слабким голосом сказав Яр, і шморгнув носом.
— Ні, — Смерть тихо засміявся. — Цього разу буде щось значно цікавіше.
Він простягнув руку до блокнота.
— Давай подивимося, кому ще потрібен хоча б один день.
І Яр раптом зрозумів, що його квартира остаточно перетворилася на щось середнє між приймальнею потойбічного світу, бюро добрих справ і дуже дивним сімейним гуртожитком. Але у них з'явився принаймні якийсь план.