Ближче до півночі пані Марія покликала Яра на кухню. Вона сиділа за столом разом із Семеном Петровичем, Оксаною та паном Віктором. Усі четверо виглядали незвично серйозними. Навіть Семен Петрович перестав коментувати неправильне паркування під вікном.
— Сідай, хлопче, — наказала бабуся, показавши на вільний стілець. — Треба поговорити.
Яр насторожився, але подав вигляду. Все ж його лякали всі ці люди, не живі і не мертві одночасно.
— Про що ви хочете поговорити?
— Про вашого квартиранта, — пані Марія кивнула в бік вітальні, де Мор дивився якийсь романтичний фільм і час від часу невдоволено бурмотів, що «в житті так не буває». Яр сів.
— Якщо ви знову про чергу, то я вже пояснював. Я нічого не можу зробити, поки він не повернеться до роботи.
— От саме тому ми й зібралися, — бабуся поправила хустку. — Бо часу в нас менше, ніж ти думаєш.
Хлопець задумливо насупився.
— У якому сенсі менше?
Пані Марія переглянулася з іншими. Потім повільно поклала напівпрозорі руки на стіл.
— Ми не просто привиди, хлопче. Ми застрягли між життям і смертю. Наші тіла ще живі, але душі вже почали відходити. І якщо Смерть не повернеться до роботи вчасно, рівновага порушиться остаточно.
Яр відчув, як у нього неприємно стиснулося під ребрами.
— Що означає «остаточно»?
— Це означає, що навіть коли він повернеться, уже не зможе все виправити, — тихо відповіла Оксана. — Ми чули про це. Там, по той бік, усі говорять.
— Хто всі? — Яр нахилився вперед. — І звідки ви знаєте? Може це вам здається?
Семен Петрович невдоволено пирхнув.
— Та там зараз такий гармидер, що й на базарі тихіше! Черги, сварки, хтось щось перекриває, хтось накази роздає. А головного постачальника немає!
— І скільки в нас часу? — Яр відчув, що голос став хрипким.
Пані Марія довго дивилася на нього.
— Три дні, хлопче. Максимум три. А може, й менше.
Яр повільно відкинувся на спинку стільця. У голові почали складатися уривки новин, розмови з Мором, обличчя людей у лікарнях. Три дні. І що потім?
— А якщо він не повернеться? — тихо запитав хлопець.
Пані Марія опустила очі.
— Тоді світ збожеволіє. І вже ніхто не знатиме, як все виправити.
Мор вислухав усе мовчки. Яр розповідав довго, збивався, повертався до початку, намагався пояснити, що почув від бабусь. Смерть сидів на дивані, тримаючи в руках чашку чаю, і дивився кудись у вікно. Коли Яр нарешті закінчив, Мор повільно поставив чашку на стіл.
— Ні.
Яр завмер.
— Що «ні»? Так не можна, це не правильно!
— Я не повернуся до роботи, — спокійно відповів Смерть.
— Ви не зрозуміли! — Яр підвівся. — Якщо ви не повернетеся, усе зламається! Люди страждатимуть, світ може просто перестати нормально існувати!
— Я зрозумів, — Мор нарешті подивився на нього. — Дуже добре зрозумів.
— Тоді чому?!
Смерть довго мовчав. Потім повільно підвівся й підійшов до вікна. За склом мерехтіли вогні нічного Львова. Десь далеко проїхав трамвай, на сусідньому балконі хтось курив, ховаючи сигарету від вітру.
— Ти знаєш, Ярославе, що найгірше в моїй роботі? — нарешті запитав він.
— Що?
— Не те, що люди помирають. До цього я давно звик. Найгірше те, що я ніколи не мав вибору. Ніколи. Кожного разу, коли приходив час, я мусив іти. Неважливо, хотів я цього чи ні. Неважливо, кого доводилося забирати. Дитину, старого, матір, яка щойно народила. Я просто приходив і робив те, що мав.
Яр мовчав.
— А тепер, — Мор повернувся до нього, — уперше за весь цей час я можу сказати «ні». Можу прокинутися вранці й не поспішати нікуди. Можу їсти, гуляти, знайомитися з людьми, дивитися дурні фільми й навіть ходити на невдалі побачення. І знаєш що? Я не хочу це втрачати.
— Але ж люди...
— Люди завжди страждали, Ярославе, — перебив його Смерть. — І завжди страждатимуть. Зі мною чи без мене. Ти думаєш, я не знаю, що зараз відбувається? Я відчуваю кожного. Кожного. І вперше за тисячоліття можу не йти.
Яр дивився на нього й раптом зрозумів, що перед ним не просто кумедний дивак, який відкрив для себе гарячі ванни й Tinder. Перед ним стояла істота, яка тисячоліттями виконувала роботу, від якої будь-яка людина збожеволіла б за кілька днів.
— То ви просто дозволите світу полетіти у прірву? — тихо запитав він.
Мор відвернувся до вікна.
— Я не знаю, — відповів після довгої паузи. — Але сьогодні я не готовий повертатися.