Яр безсило опустив голову на стіл. Підготовка до побачення зайняла майже дві години. Спочатку Мор вирішив, що йому потрібен парфум. Яр необачно показав йому флакон, який отримав на день народження, і за хвилину вся квартира пахла так, ніби в ній відкрили магазин чоловічої косметики.
— Скільки ви на себе вилили?! — Яр відчинив вікно, намагаючись провітрити кімнату.
— Трохи, — винувато відповів Мор. — Там така маленька пляшечка. Я думав, що треба більше.
— Це парфум, а не одеколон після гоління! Достатньо двох натискань!
Смерть понюхав рукав.
— Мені подобається. Пахне однозначно краще, ніж в склепі твоєї прабабусі! — хитро посміхаючись підначив чоловік.
— А мені... зараз очі повилазять! Зачекайте! Якої прабабусі?! — Яра аж передьоргнуло, — Моєї?
Мор, промовчав красуючись. А пані Марія, яка саме проходила крізь коридор, зупинилася й схвально кивнула.
— Гарно пахне. Мій перший чоловік теж таким користувався. Правда, він потім пішов до сусідки, але то вже інша історія. Вам пасує.
Мор зацікавлено повернувся до неї.
— О, і чим закінчилося? — Мор навіть припинив себе нюхати.
— Помер, ти ж знаєш — коротко відповіла бабуся. — Від серця. Через три роки. А сусідка так і не навчилася варити борщ. У-у-у... Дурепа!
Яр вирішив, що це не найкраща історія для підготовки до романтичного вечора. Потім виникла проблема із взуттям. Ярові кросівки були Морові замалі, а старі черевики батька виявилися надто широкими. Зрештою Смерть знайшов у шафі чорні туфлі, які Яр одягав на випускний.
— Ось ці підійдуть, — задоволено повідомив він, розглядаючи себе в дзеркалі.
— Вони натирають, — попередив Яр. — Я в них ледве витримав три години.
— Нічого, — Мор знизав плечима. — Я ж не помру.
Яр подивився з докором на нього.
— Дуже смішно блін. Ха-ха-ха.
— Дякую, я стараюсь. — самовдоволена посмішка робила обличчя Мора, молодшим.
Нарешті гість був готовий. Темно-синя сорочка, чорні штани, туфлі, акуратно зачесане волосся. Без балахона й коси він виглядав цілком пристойно, навіть привабливо. Якби Яр не знав, хто перед ним, то ніколи б не здогадався.
Мор поправив комір, усміхнувся власному відображенню й повернувся до хлопця.
— Ну як я вам?
Яр окинув його прискіпливим поглядом.
— Як чоловік, який збирається на співбесіду до банку.
— Це добре?
— Для банку — так. — хлопець стомлено опустив руки.
Смерть задоволено кивнув, узяв телефон і рушив до дверей.
— Тоді я пішов. Не чекай мене рано.
— Стійте! — Яр схопив його за рукав. — А гроші?!
Мор здивовано подивився на нього.
— Які ще гроші?
— На ресторан! Ви ж не збираєтеся платити моєю карткою?!
Гість на мить замислився.
— Ми про це, поговоримо потім. Гаразд?
Яр заплющив очі. «Колись це закінчиться. Адже так?»
Побачення закінчилося швидше, ніж хлопець очікував. О дев'ятій вечора Мор повернувся додому, кинув туфлі біля дверей і важко опустився на диван.
— Ну що? — Яр визирнув із кухні. — Як пройшло?
Смерть сумно зітхнув.
— Дивно і якось неочікувано...
— У якому сенсі, дивно? — хлопець хвилювався чи не більше ніж Мор.
— Вона весь час розповідала про свого колишнього чоловіка. А потім запитала, чи готовий я до серйозних стосунків. Я сказав, що поки не знаю, бо вперше за кілька тисячоліть маю вільний час.
Яр повільно поставив чашку на стіл.
— І?
— Вона подумала, що я жартую. Засміялася. А потім запитала, скільки мені років насправді. — він опустив очі.
— І що ви відповіли? — Ярославу справді було цікаво.
Мор невдоволено насупився.
— Правду.
— Скільки?! — Яру і справді стало цікаво.
— Ну, приблизно. Я ж не пам'ятаю точну дату свого народження.
— Боже...
— Він тут ні до чого, — автоматично відповів Мор.
Яр опустився на стілець.
— І що вона зробила?
— Сказала, що я дивний, — Смерть знизав плечима. — А потім пішла. Навіть десерт не доїла.
Яр не втримався й засміявся. Спочатку тихо, потім голосніше. За останні кілька днів це був перший раз, коли він сміявся щиро. Мор подивився на нього з образою.
— Дуже смішно, так?
— Вибачте, — Яр витер очі. — Просто... ви ж Смерть! Ви пережили імперії, війни, епідемії, а вас кинули на першому побаченні!
— Не кинули, — буркнув гість. — Просто пішла раніше.
— Звісно, звісно, — Яр ледве стримував сміх. — А десерт залишила як символ розриву.
Мор сердито схопив подушку й кинув у нього. Подушка пролетіла повз і впала на підлогу. Із вітальні долинув голос пані Марії:
— А я казала! Треба було квіти купити! Без квітів тепер ніхто на побачення не ходить!
Мор важко зітхнув і відкинувся на дивані.
— Я купив квіти.
Яр перестав сміятися.
— Що? Справді?
— Квіти. Троянди. Червоні. Дванадцять штук. Вона сказала, що дванадцять — парне число, а парну кількість квітів дарують тільки на похорон.
У кімнаті стало тихо. Потім Яр повільно опустив голову на стіл і почав сміятися так, що аж задихався. Крізь сльози.