Цукерка або життя

Розділ 14

— Ні, ну ти тільки подивися! — Мор розвернув телефон екраном до Яра. — Вона пише, що любить подорожувати, смачну їжу й чоловіків із почуттям гумору. У нас стільки спільного!

  Яр сидів за кухонним столом, намагаючись допити каву, яка за останні пів години встигла охолонути двічі. На столі лежав блокнот із записами охочих померти. Список починався з пані Марії, яка вчора особисто проконтролювала, щоб її прізвище записали першою, а закінчувався якимось паном Богданом, що вимагав термінового прийому, бо вже третю добу перебував у комі й не збирався витрачати решту вічності на лікарняне ліжко.

— Ви знайомі з нею п'ять хвилин, — нагадав Яр, не піднімаючи голови. — І взагалі, звідки ви знаєте, що любите подорожувати? Ви ж учора вперше за кілька тисячоліть вийшли погуляти містом.

— Саме тому й знаю, — Мор задоволено всміхнувся. — Мені сподобалося. Особливо пекарня. До речі, треба буде сьогодні ще зайти, у них там булочки з корицею неймовірні.

— Ви можете хоча б п'ять хвилин не думати про їжу?!

  Смерть задумався, потім похитав головою.

— Ні. А навіщо? Я стільки років нічого не їв, що тепер хочу надолужити.

  Яр важко зітхнув. За останні дві доби він уже встиг зрозуміти, що сперечатися з Мором майже так само безглуздо, як пояснювати котові, чому не можна скидати вазони з підвіконня. Той усе одно зробить по-своєму, ще й образиться.

— Гаразд, — хлопець потер перенісся. — Давайте хоча б домовимося, що ви не будете зустрічатися з незнайомими жінками, поки ми не розберемося з усім цим.— Він кивнув на блокнот.

  Мор глянув на список, скривився й повернувся до телефона.

— Ярославе, ми ж учора домовилися. Я у відпустці. Ти ведеш запис, я відпочиваю. Усе чесно.

— Чесно?! — Яр мало не перекинув чашку. — У мене вчора пів вечора сиділи четверо напівпрозорих людей, які сперечалися, хто з них має померти першим! Пані Марія вимагала, щоб я викликав їй таксі до лікарні, хоча вона могла проходити крізь стіни! А ви в цей час вибирали, кому поставити сердечко!

— Не сердечко, а лайк, — поправив Мор. — Там трохи інша система.

— Та мені байдуже!

  Смерть зітхнув, поклав телефон на стіл і нарешті подивився на хлопця.

— Послухай, Ярославе. Я розумію, що тобі зараз непросто. Але повір, мені теж. Я вперше за тисячоліття отримав можливість жити звичайним життям. Хочу спробувати все, що раніше бачив лише збоку. Їжу, прогулянки, розмови, знайомства. Невже це так багато?

  Яр уже відкрив рота, щоб відповісти, але з коридору долинув невдоволений голос пані Марії:

— Молодий чоловіче! А у вас туалет працює?!

  Яр повільно заплющив очі і видихнув.

— Пані Маріє, ви ж привид!

— І що?! — обурилася бабуся. — Я просто питаю! Чи вже й запитати не можна?!

  Мор тихенько засміявся. Яр подивився на нього з таким виразом, що той одразу втупився в телефон. Після вчорашнього візиту напівпрозорих гостей Яр сподівався, що на цьому все й закінчиться. Але вже зранку з'ясувалося, що потойбічна бюрократія має значно більше охочих скористатися його гостинністю, ніж він міг уявити.

  Пані Марія нікуди не пішла. Вона заявила, що залишиться до вирішення питання, бо не довіряє сучасній молоді й особливо чоловікам, які «тільки й уміють, що обіцяти». Разом із нею у квартирі оселився дідусь із крапельницею, якого звали Семеном Петровичем. Він одразу зайняв крісло біля вікна й почав коментувати все, що відбувалося на вулиці.

— Он той на синій машині знову неправильно припаркувався, — бурчав він, визираючи крізь фіранку. — Учора так само стояв. Я б йому колеса поспускав, та руки вже не ті.

— У вас руки взагалі напівпрозорі, — нагадав Яр, проходячи повз із чашкою.

— І що? — образився дідусь. — Це не привід хамити старшим.

  Молода жінка з перев'язаною головою, Оксана, навпаки, поводилася тихо. Вона сиділа на краєчку дивана, час від часу поглядала на телефон Яра й запитувала, чи не з'явилися новини про аварію, у яку потрапила. Її семирічна донька залишилася вдома з бабусею, і Оксана дуже хотіла знати, як вона.

  Чоловік у лікарняному халаті, пан Віктор, виявився колишнім інженером. Він одразу зацікавився будовою квартири й запропонував Ярові переставити меблі, щоб «раціональніше використовувати простір». Яр чемно відмовився, але пан Віктор усе одно намалював план на звороті старого чека. До обіду квартира нагадувала зал очікування районної поліклініки, тільки пацієнти час від часу провалювалися крізь меблі. Яр сидів на кухні й намагався зрозуміти, як позбутися всіх цих людей, не образивши їх. Мор тим часом влаштувався перед дзеркалом у коридорі й приміряв сорочки.

— Як думаєш, ця підійде? — запитав він, виходячи до кухні в темно-синій сорочці Яра, яка ледве сходилася на плечах.

  Яр підняв очі на нього.

— Кудись хочете знову піти?

— На побачення. — відповів Мор, так ніби нічого іншого від нього, годі й очікувати.

— Яке ще побачення?! — втома, зробила Яра доволі дратівливим.

— З Тетяною, — Мор задоволено всміхнувся. — Ми домовилися зустрітися сьогодні ввечері. Вона любить італійську кухню, тому я знайшов ресторан неподалік. Там навіть є паста з грибами.

  Яр повільно відклав ложку.

— Ви що, серйозно збираєтеся на побачення?!

— А чому б ні? — щиро здивувався гість. — Я ж у відпустці.

— У нас тут черга з привидів! — Яр махнув рукою в бік вітальні. — Люди не можуть померти, лікарні переповнені, а ви збираєтеся їсти пасту?!

— Саме тому й збираюся, — спокійно відповів Мор. — Якщо я зараз нічого не можу змінити, то навіщо сидіти й дивитися, як усі нервують?

  Із вітальні долинув голос пані Марії:

— Молодий чоловіче, не кричіть на нього! Нехай іде! Може, хоч якась жінка навчить його відповідальності!

  Мор задоволено кивнув.

— Ось! Бачиш? Пані Марія мене підтримує.

— Я не вас підтримую! — обурилася бабуся. — Я підтримую жінку, якій доведеться з вами мучитися!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше