Бабуся задоволено кивнула.
— От і чудово! Тоді записуй скаргу!
За наступні двадцять хвилин Яр дізнався про пані Марію більше, ніж хотів знати про будь-яку людину.
Вона народилася в маленькому селі під Тернополем, пережила двох чоловіків, виховала трьох дітей, мала сімох онуків і чотирьох правнуків. Усе життя працювала вчителькою математики, ненавиділа холодний борщ і вважала, що сучасна молодь не вміє правильно варити картоплю. А ще вона дуже хотіла померти.
— Я вже все вирішила, — пояснювала бабуся, сидячи на краєчку крісла, хоча її напівпрозоре тіло час від часу провалювалося крізь оббивку. — Лікар сказав, що серце не витримає. Я дітей покликала, попрощалася, навіть попросила, щоб мене поховали в синій сукні. А тепер що? Лежу, дихаю через апарат, нічого не можу сказати, а ці дурні вже сперечаються, кому дістанеться сервант!
Яр сидів навпроти, тримаючи в руках блокнот, який бабуся змусила його знайти.
— Пані Маріє, я вам дуже співчуваю, але я не можу нічого зробити. Я взагалі випадково в цю історію потрапив.
— Усі так кажуть, — буркнула вона. — А відповідати хто буде?
Мор сидів на дивані й удавав, що уважно читає інструкцію до телевізора. Яр підозрював, що він просто ховається за папірцем.
— Слухайте, — нарешті сказав хлопець, — а як ви взагалі знайшли цю адресу?
Бабуся здивовано підняла брови.
— Мені сказали.
— Хто?!
— Та якийсь чоловік. Високий такий, худий, у чорному. Я його в коридорі лікарні зустріла. Він сказав, що Смерть зараз не працює, але якщо дуже треба, то можна звернутися за цією адресою.
Мор повільно опустив інструкцію.
— Високий? У чорному?
— Ага. І ще капелюх такий дивний мав, із широкими крисами. Наче з якогось старого кіна.
Смерть завмер. Яр помітив, як змінився його вираз обличчя.
— Ви його знаєте? — запитав він.
Мор не відповів одразу. Потім повільно склав інструкцію й поклав її на стіл.
— Можливо.
— Хто це?
— Пізніше поясню, — коротко відповів гість і підвівся. — Пані Маріє, вам краще повернутися до свого тіла. Поки зв'язок не ослаб остаточно.
Бабуся обурено пирхнула.
— Ага, зараз! Щоб вони там сервант без мене поділили?! Ні вже, я краще тут посиджу!
Яр хотів щось сказати, але в двері знову подзвонили. Усі троє завмерли. Дзвінок повторився. Потім ще раз. Яр повільно підвівся.
— Тільки не кажіть, що це ще хтось.
Мор подивився на двері й важко зітхнув.
— Боюся, Ярославе, тобі знадобиться більший блокнот.
За дверима стояли троє. Чоловік середнього віку в лікарняному халаті, молода жінка з перев'язаною головою й літній дідусь у піжамі, який тримав у руках крапельницю. Усі троє були напівпрозорими. Яр мовчки дивився на них через дверне вічко. Потім повільно повернувся до Мора.
— Ви що, адресу в інтернет виклали?!
— Ні, — Смерть підійшов ближче й теж зазирнув у вічко. — Але, здається, хтось вирішив, що мені не завадить трохи компанії.
— Компанії?! — Яр відступив від дверей. — У мене квартира, а не приймальня потойбічного світу!
— Розумію, — Мор кивнув. — Але вони вже тут. І навряд чи підуть, поки не отримають відповіді.
Із вітальні долинув голос пані Марії:
— Впускай, хлопче! Люди ж чекають! Не по-людськи це!
Яр заплющив очі.
— Пані Маріє, ви взагалі-то теж не зовсім людина зараз!
— А ти не груби старшим, мале гімно!
Дзвінок повторився, цього разу довгий і наполегливий. Яр зітхнув, повернув замок і відчинив двері.
— Добрий вечір, — невпевнено почав чоловік у халаті. — Нам сказали, що тут можна записатися на смерть.
Яр повільно опустив голову.
— На смерть, — терпляче повторив чоловік. — Ну, коли вже буде можливість. Бо я, розумієте, після операції, а лікарі кажуть, що шансів немає. Але й померти не виходить. От ми й подумали, може, тут якась черга є.
Молода жінка поруч нервово поправила пов'язку.
— А можна без черги? У мене дитина вдома, я не можу довго чекати.
Дідусь із крапельницею невдоволено засопів.
— Усі так кажуть! Я, між іншим, із самого ранку шукаю, де тут той Смерть сидить. Мені ще вчора обіцяли!
Яр повільно повернувся до Мора.Той стояв поруч, засунувши руки в кишені Ярових домашніх штанів, і з виразом глибокої втоми розглядав новоприбулих.
— Що робити? — тихо запитав Яр.
Смерть задумався. Потім несподівано усміхнувся.
— Знаєш, хлопче, а це навіть непогана ідея.
— Яка ще непогана ідея?! — підозріло запитав хлопець.
— Попередній запис. Якщо вже всі так поспішають, можна хоча б організувати чергу.
Яр витріщився на нього.
— Ви серйозно?!
— Цілком. У тебе ж є блокнот.
Із вітальні долинув обурений голос пані Марії:
— Я перша! Чуєте?! Я ще вчора прийшла!
Яр повільно закрив очі. Він хотів лише спокійно повернутися з Європи, виспатися й знайти роботу. Натомість у його квартирі оселилася Смерть, яка відмовлялася працювати, а тепер ще й доведеться вести запис охочих померти. І його почало вибішувати те, що Мор уже знову дістав телефон.
— Ярославе, — радісно повідомив він, — мені тут написала одна дуже цікава жінка. Каже, що любить чоловіків із почуттям гумору й хоче зустрітися завтра ввечері. Як думаєш, мені варто погодитися?
Яр подивився на нього. Потім на чергу напівпрозорих людей за дверима. Потім на пані Марію, яка вже влаштувалася в його кріслі й вимагала чаю. І раптом зрозумів, що його власна смерть, мабуть, була б найпростішим виходом із ситуації. Шкода тільки, що тепер це було неможливо.