Мор задумався. Потім повільно відклав телефон.
— Не відчиняй.
Яр насупився.
— Чому?
— Просто не відчиняй, — повторив Мор, і в його голосі з'явилася незвична напруга.
Але було пізно. Дзвінок повторився, цього разу довше й наполегливіше.
— Я знаю, що ви там! — обурено вигукнула бабуся. — Мені сказали, що він тут! І я нікуди не піду, поки не поговорю!
Яр зітхнув, повернув нижній замок і трохи прочинив двері, залишивши ланцюжок.
— Пані, вибачте, але ви, мабуть, помилилися...
Бабуся просунула голову крізь щілину! І Яр відчув, як у нього похололи пальці. Її обличчя було напівпрозорим. Крізь зморшкувату щоку він виразно бачив темну стіну під'їзду. Край хустки то з'являвся, то зникав, а пальці, якими вона вчепилася за двері, здавалися зробленими з туману.
— Не помилилася! — обурено заявила вона. — Мені сімдесят дев'ять років, молодий чоловіче, і я ще не настільки стара, щоб плутати адреси!
Яр повільно відступив.
— Ви... ви...
— Що я?! — бабуся насупилася. — Я помираю з учорашнього вечора! У мене серце зупинилося, лікарі вже родичів покликали, а я все ніяк не можу піти! Де цей ледар?! Я хочу з ним поговорити!
Із вітальні долинуло тихе, дуже нещасне зітхання.
— Почалося, — пробурмотів Мор.
Бабуся пройшла крізь двері. Яр навіть не встиг відстрибнути. Вона просто зробила крок уперед, і її напівпрозоре тіло без жодного опору пройшло крізь дерево, металевий ланцюжок і самого Яра. Відчуття було огидним. На мить його охопив такий холод, що зуби мимоволі цокнули, а перед очима потемніло.
— Та ви що робите?! — обурився він, відсахнувшись до стіни.
— А що мені, на порозі стояти? — бабуся поправила хустку й рушила до вітальні. — У мене, між іншим, справи! Я вже всіх родичів попрощалася, заповіт склала, навіть похоронне бюро викликали. А тепер лежу, як дурна, і ніяк не помру!
Мор підвівся з дивана.
— Пані Маріє, — сказав він із такою втомою, ніби зустрів давню знайому, від якої давно намагався сховатися. — Я ж просив вас зачекати.
— Зачекати?! — бабуся вперла руки в боки. — Я чекала! Учора чекала, сьогодні чекала! Мені вже правнуки всі вуха продзижчали, що бабця чудом вижила! А я, між іншим, не збиралася виживати! У мене все було готове!
Яр стояв біля дверей, намагаючись усвідомити побачене.
— Зачекайте, — нарешті сказав він. — Ви жива чи мертва?
Бабуся повернулася до нього.
— Молодий чоловіче, якби я знала, то не прийшла б сюди!
Мор важко зітхнув і потер перенісся.
— Це проміжний стан, Ярославе. Її тіло ще живе, але душа вже частково відокремилася. Таке трапляється, коли смерть затримується довше, ніж повинна.
— І що тепер? — Яр розгублено подивився на напівпрозору гостю.
— А тепер я хочу, щоб цей нероба виконав свою роботу! — бабуся тицьнула пальцем у Мора. — Я не для того сімдесят дев'ять років прожила, щоб тепер валятися в лікарні й слухати, як онука сперечається з невісткою через мою квартиру!
Мор винувато розвів руками.
— Пані Маріє, я у відпустці. Тимчасово не можу виконувати свої обов'язки.
— У відпустці?! — бабуся аж підстрибнула. — Та ти що, знущаєшся?! Я тут помираю, а він відпочиває!
— Саме так, — Мор спробував усміхнутися, але вийшло не дуже переконливо.
Бабуся обурено засопіла, потім раптом повернулася до Яра.
— А ти хто такий? Начальник його?
Яр розгублено кліпнув.
— Що?!
— Ну, він же тут живе! Значить, ти за нього відповідаєш?
Мор тихенько кашлянув. І так бридотненько посміхнувся. Яр, відчуваючи якусь пастку напружився.
— Технічно так.
Яр повільно повернув голову.
— ЩО?!