Цукерка або життя

Розділ 11

  На екрані журналістка намагалася перекричати натовп, повідомляючи, що подібні святкування відбуваються в Парижі, Берліні, Нью-Йорку та Токіо. Соціальні мережі вибухнули мемами, а деякі релігійні організації вже оголосили про початок нової епохи людства. Яр вимкнув балакаючий телевізор. І потер скроні.

— Це ненормально. Все це! Те що відбувається у світі! — обурений хлопець крокував туди-сюди.

— Звикнуть, — спокійно відповів Мор і потягнувся до останнього бутерброда.

— До чого?!

— До всього. Люди дуже швидко звикають до хорошого.

  Яр хотів заперечити, але на екрані ноутбука з'явилось нове сповіщення.

«Медики попереджають: відсутність смертей не означає відсутності страждань».

Він відкрив статтю. І йому стало по-справжньому страшно. У міських лікарнях починалося пекло. Пацієнти, які мали померти ще вчора, продовжували жити. Деякі перебували у свідомості, попри травми, несумісні з життям. Інші лежали без руху, підключені до апаратів, а лікарі не могли пояснити, чому їхні організми досі функціонують. У реанімаціях закінчувалися місця. Швидкі допомоги працювали без перепочинку. Медичний персонал, який спочатку радів дивовижному зниженню смертності, тепер зіткнувся з проблемою, до якої ніхто не був готовий.

  Яр читав повідомлення одне за одним, відчуваючи, як поступово холоне всередині. В одній із лікарень Львова чоловік із тяжкими опіками перебував у свідомості вже понад добу. Лікарі вводили знеболювальні, але вони майже не допомагали. У Києві жінка з невиліковним онкологічним захворюванням благала медиків припинити її страждання. У Варшаві пацієнт після зупинки серця продовжував реагувати на зовнішні подразники, хоча лікарі не могли пояснити механізм цього явища.

  Яр повільно опустив телефон. Мор сидів поруч і розглядав нову фотографію в Tinder. На ній усміхнена блондинка тримала на руках маленького білого песика.

— Дивись, яка гарна собачка, — повідомив він. — Як думаєш, це померанський шпіц?

  Яр повернувся до нього.

— Ви взагалі читали новини? Це жорстоко!

— Трохи, — Мор неохоче відклав телефон. — Щось сталося?

— ЩОСЬ СТАЛОСЯ?! — Яр підскочив із дивана. — Люди мучаться! Вони не можуть померти, навіть коли їхні тіла вже не здатні нормально функціонувати! Лікарні переповнені, медики не знають, що робити, а ви тут собачок розглядаєте?!

  Мор довго дивився на нього. Потім повільно поклав телефон на стіл.

— Ярославе, я все це знаю.

— Тоді чому ви нічого не робите?!

— Бо не можу, — відповів гість, і вперше за весь час у його голосі не було ані краплі гумору. — Угода діє. Поки вона не завершиться, я не маю права виконувати свої обов'язки.

— То завершіть її!

— Не все так просто.

— А що тут складного?! Ви ж Смерть! Ви повинні знати, як працюють ваші власні правила!

  Мор повільно підвівся. Без звичної усмішки він раптом здався значно старшим.

— Думаєш, я не розумію, що відбувається? — тихо запитав він. — Думаєш, мені байдуже? Я відчуваю кожного, хто мав би піти. Кожного, Ярославе. І зараз їх стає дедалі більше.

  Яр замовк.

— Але я не можу нічого зробити, — продовжив Мор. — Моя донька скористалася старим правилом, яке навіть я не можу порушити. Вона хотіла зробити мені подарунок. І, здається, трохи перестаралася.

— Трохи?! — Яр нервово засміявся. — Та ваша донька влаштувала кінець світу!

  Мор скривився.

— Не перебільшуй. До кінця світу ще далеко.

— Звідки ви знаєте?!

— Повір, я бачив кілька справжніх кінців світу. Це поки що навіть близько не схоже.

  Яр безсило опустився на диван. Він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.Дзвінок у двері розірвав тишу. Він був коротким, невпевненим. Яр здригнувся, глянув на годинник і насупився.

— Якщо це знову діти з Геловіну, я...

— Геловін закінчився, — нагадав Мор, повертаючись до телефона.

— Дякую, капітане Очевидність, — пробурмотів Яр і рушив до дверей.

  У дверному вічку він побачив літню жінку. Маленьку, худеньку, у старомодному темному пальті й хустці, зав'язаній під підборіддям. У руках вона тримала потерту сумочку, а на ногах були домашні капці. Яр здивовано кліпнув. Жінка виглядала так, ніби щойно вийшла з квартири поверхом нижче, але він не пригадував, щоб бачив її раніше.

— Хто там? — запитав він, не відчиняючи.

— Смерть тут живе? — пролунав тонкий, трохи хрипкий голос.

  Яр замовк на мить.

— Що?!

— Смерть, питаю, тут живе? — повторила бабуся нетерпляче. — Мені сказали, що за цією адресою. Я вже пів години ваш будинок шукаю, а тут ще й ліфт не працює!

  Яр повільно обернувся до вітальні. Мор сидів на дивані й захоплено щось друкував у телефоні.

— До вас, — тихо сказав Яр.

— Хто? — гість навіть не підняв голови.

— Якась бабуся. Каже, що шукає Смерть.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше