На екрані журналістка намагалася перекричати натовп, повідомляючи, що подібні святкування відбуваються в Парижі, Берліні, Нью-Йорку та Токіо. Соціальні мережі вибухнули мемами, а деякі релігійні організації вже оголосили про початок нової епохи людства. Яр вимкнув балакаючий телевізор. І потер скроні.
— Це ненормально. Все це! Те що відбувається у світі! — обурений хлопець крокував туди-сюди.
— Звикнуть, — спокійно відповів Мор і потягнувся до останнього бутерброда.
— До чого?!
— До всього. Люди дуже швидко звикають до хорошого.
Яр хотів заперечити, але на екрані ноутбука з'явилось нове сповіщення.
«Медики попереджають: відсутність смертей не означає відсутності страждань».
Він відкрив статтю. І йому стало по-справжньому страшно. У міських лікарнях починалося пекло. Пацієнти, які мали померти ще вчора, продовжували жити. Деякі перебували у свідомості, попри травми, несумісні з життям. Інші лежали без руху, підключені до апаратів, а лікарі не могли пояснити, чому їхні організми досі функціонують. У реанімаціях закінчувалися місця. Швидкі допомоги працювали без перепочинку. Медичний персонал, який спочатку радів дивовижному зниженню смертності, тепер зіткнувся з проблемою, до якої ніхто не був готовий.
Яр читав повідомлення одне за одним, відчуваючи, як поступово холоне всередині. В одній із лікарень Львова чоловік із тяжкими опіками перебував у свідомості вже понад добу. Лікарі вводили знеболювальні, але вони майже не допомагали. У Києві жінка з невиліковним онкологічним захворюванням благала медиків припинити її страждання. У Варшаві пацієнт після зупинки серця продовжував реагувати на зовнішні подразники, хоча лікарі не могли пояснити механізм цього явища.
Яр повільно опустив телефон. Мор сидів поруч і розглядав нову фотографію в Tinder. На ній усміхнена блондинка тримала на руках маленького білого песика.
— Дивись, яка гарна собачка, — повідомив він. — Як думаєш, це померанський шпіц?
Яр повернувся до нього.
— Ви взагалі читали новини? Це жорстоко!
— Трохи, — Мор неохоче відклав телефон. — Щось сталося?
— ЩОСЬ СТАЛОСЯ?! — Яр підскочив із дивана. — Люди мучаться! Вони не можуть померти, навіть коли їхні тіла вже не здатні нормально функціонувати! Лікарні переповнені, медики не знають, що робити, а ви тут собачок розглядаєте?!
Мор довго дивився на нього. Потім повільно поклав телефон на стіл.
— Ярославе, я все це знаю.
— Тоді чому ви нічого не робите?!
— Бо не можу, — відповів гість, і вперше за весь час у його голосі не було ані краплі гумору. — Угода діє. Поки вона не завершиться, я не маю права виконувати свої обов'язки.
— То завершіть її!
— Не все так просто.
— А що тут складного?! Ви ж Смерть! Ви повинні знати, як працюють ваші власні правила!
Мор повільно підвівся. Без звичної усмішки він раптом здався значно старшим.
— Думаєш, я не розумію, що відбувається? — тихо запитав він. — Думаєш, мені байдуже? Я відчуваю кожного, хто мав би піти. Кожного, Ярославе. І зараз їх стає дедалі більше.
Яр замовк.
— Але я не можу нічого зробити, — продовжив Мор. — Моя донька скористалася старим правилом, яке навіть я не можу порушити. Вона хотіла зробити мені подарунок. І, здається, трохи перестаралася.
— Трохи?! — Яр нервово засміявся. — Та ваша донька влаштувала кінець світу!
Мор скривився.
— Не перебільшуй. До кінця світу ще далеко.
— Звідки ви знаєте?!
— Повір, я бачив кілька справжніх кінців світу. Це поки що навіть близько не схоже.
Яр безсило опустився на диван. Він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.Дзвінок у двері розірвав тишу. Він був коротким, невпевненим. Яр здригнувся, глянув на годинник і насупився.
— Якщо це знову діти з Геловіну, я...
— Геловін закінчився, — нагадав Мор, повертаючись до телефона.
— Дякую, капітане Очевидність, — пробурмотів Яр і рушив до дверей.
У дверному вічку він побачив літню жінку. Маленьку, худеньку, у старомодному темному пальті й хустці, зав'язаній під підборіддям. У руках вона тримала потерту сумочку, а на ногах були домашні капці. Яр здивовано кліпнув. Жінка виглядала так, ніби щойно вийшла з квартири поверхом нижче, але він не пригадував, щоб бачив її раніше.
— Хто там? — запитав він, не відчиняючи.
— Смерть тут живе? — пролунав тонкий, трохи хрипкий голос.
Яр замовк на мить.
— Що?!
— Смерть, питаю, тут живе? — повторила бабуся нетерпляче. — Мені сказали, що за цією адресою. Я вже пів години ваш будинок шукаю, а тут ще й ліфт не працює!
Яр повільно обернувся до вітальні. Мор сидів на дивані й захоплено щось друкував у телефоні.
— До вас, — тихо сказав Яр.
— Хто? — гість навіть не підняв голови.
— Якась бабуся. Каже, що шукає Смерть.